Загрузка...
         
Головна » 2014 » Лютий » 14 » Укр.література 5 кл Голобородько. Летючий корабель
16:32
Укр.література 5 кл Голобородько. Летючий корабель

Укр.література 5 кл Голобородько. Летючий корабель

Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, аби їм щонеділі нові білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прийшов такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.
Розумні брати й радяться:
—  Піти б то, може, там де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матері:
—  Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
—  Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу. Старі,— нічого робити,— взяли поблагословили їх на
дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося,— пішли вони.
А третій парубок сидить на печі та й собі проситься:
—  Піду і я туди, куди брати пішли!
—  Куди ти підеш? — каже мати.— Десь тебе й вовки з'їдять!
—  Ні,— каже,— не з'їдять!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що нічого не зробиш, та й кажуть:
—  Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса!
—  Здорові, діду!
—  Здоров, сину!
—  Куди йдете, діду? А той каже:
—  Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
—  До царя на обід.
—  Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
—  Ні,— каже,— не вмію.
—  То й чого ж ти йдеш?
—  А хто його знає,— каже,— чого, загубити не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
—  Сідай же,— каже дід,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
—  Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
—  Нічого, виймай!
От він виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких! Сказано: як сонце!
—  От бач! — каже дід. От вони посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід парубкові за хліб та й каже:
—  Ну, слухай, сину: Летючий корабель йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді,— каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів.
Парубок подякував дідові, і розпрощалися; дід пішов своєю дорогою, а хлопець пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує — хтось його будить:
—  Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай! Парубок прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель:
сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він гукнув:
—  Здорові, дядьку!
—  Здоров, небоже!
—  Що ви робите?
—  Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.
—  А хіба ви туди йдете?
—  Туди.
—  Сідайте зо мною, я вас підвезу. Той сів. Полетіли.
Леті ли-леті ли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
—  Чого ви на одній нозі скачете?
—  Того,— каже,— що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив.— А я,— каже,— не хочу...
—  Куди ж ви йдете?
—  До царя на обід.
—  Сідайте з нами.
—  Добре.
Той сів, знов полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі чоловік і приціняється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
—  Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
—  То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
—  Де ви її бачите?
—  Ет! — каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
—  Сідайте з нами! Він і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
—  Куди ви йдете?
—  Іду,— каже,— добувати на обід хліба.
—  Та у вас і так повен мішок!
—  Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
—  Сідайте з нами!
—  Добре.
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться, ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
—  Чого ви тут ходите?
—  Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду!
—  Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?
—  Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
—  Так сідайте з нами!
—  Добре!
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
—  Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
—  У село,— каже.
—  Ото! Хіба в селі нема соломи?
—  Є,— говорить,— та не така!
—  А хіба це яка?
—  А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
—  Сідайте з нами! Летючий корабель Той сів, і полетіли далі. Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
— Здорові, дядьку!
— Здорові.
—  Куди ви дрова несете?
—  У ліс.
—  Ото! Хіба в лісі нема дров?
—  Чому нема? Є,— говорить,— та не такі.
—  А які ж?
—  Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
—  Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано,— півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку.
Парубок прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:
—  Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
—  Якась,— каже,— мужва обідрана! Цар не вірить:
—  Як,— каже,— можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
—  Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів? Парубок виступив:
—  Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
—  Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а його голова з плечей!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав парубкові. Парубок сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:
—  Чому ти,— питає,— не їси?
—  Де вже мені їсти! І на душу не йде. І розказав — так і так:
—  Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої!.. Як я її добуду?
—  Не журись! Я тобі дістану!
—  Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно знає, як і що.
—  Скажи,— говорить,— що принесу! От лакей і пішов.
А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. «Ще,— думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Парубок сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
—  Не журись,— каже,— під млином спить, вражий син!
—  Що ж ми будемо тепер робити,— каже парубок,— як би його збудити?
А Стрілець каже:
—  Не бійся, я збуджу! От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:
—  Як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок печей хліба, тоді,— каже,— віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав парубкові.
—  Що мені тепер робити? Я й одної хлібини не з'їм! — каже парубок.
Та й знов — аж плаче. А Об'їдайло й каже:
—  Не плач, я за вас всіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.
—  Добре,— каже,— нехай дають!
От засмажили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
—  Ex,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!.. Цар бачить, що він такий,— знову загадав загадку,
щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є — «мій меч — його голова з плеч!».
Слухало підслухав — розказав: парубок плаче.
—  Не плач! — каже Обпивайло,— я,— каже,— сам вип'ю, ще й мало буде.
От винесли їм по сорок сорокових кухлів води й вина. Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив ще й підсміюється.
—  Ех,— каже,— мало! Летючий корабель Хоч би ще трохи — ще б випив. Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: «Треба
його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!» От і посилає до парубка лакея:
—  Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у лазню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб лазню чавунну напалили. «Так він сякий-такий зажариться!» Грубник натопив лазню — так і пашить.
Сказали парубкові. От він іде в лазню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли в лазню, аж там такий жар, що не можна! Морозько розкинув солому — й відразу так стало холодно, що парубок насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють лазню, думають — тільки з нього попілець зостався,— аж він лежить на печі; вони його й збудили.
—  Оце,— каже,— як міцно спав! Та й пішов із лазні.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
—  Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч — йому голова з плечей!
А сам думає: «Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало й підслухав і розказав парубкові. Парубок знову сидить та й плаче:
—  Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
—  Ой, виручіть, братці! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
—  Не плач! — каже той, що ніс дрова.— Я тебе виручу. Приходить слуга:
—  Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська,— тоді твоя царівна!
—  Добре, зроблю! — каже парубок. — Тільки, — каже,— скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш парубка в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось! На ранок прокидається цар — аж чує: грають.
Він питає:
—  Що там так гарно грає?
—  То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
...А парубок такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що куди! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина... Підступив під палац:
— Стій! — крикнув.
Військо в лаву стало — як перемите!
Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
—  Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.