16:32 Укр.література 5 кл Голобородько. Летючий корабель | |
Укр.література 5 кл Голобородько. Летючий корабельБув собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, аби їм щонеділі нові білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прийшов такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться: — Піти б то, може, там де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матері: — Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося! Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні! — Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу. Старі,— нічого робити,— взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося,— пішли вони. А третій парубок сидить на печі та й собі проситься: — Піду і я туди, куди брати пішли! — Куди ти підеш? — каже мати.— Десь тебе й вовки з'їдять! — Ні,— каже,— не з'їдять! Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що нічого не зробиш, та й кажуть: — Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса! — Здорові, діду! — Здоров, сину! — Куди йдете, діду? А той каже: — Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди? — До царя на обід. — Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав? — Ні,— каже,— не вмію. — То й чого ж ти йдеш? — А хто його знає,— каже,— чого, загубити не загублю, а може, там де моє щастя закотилося. — Сідай же,— каже дід,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі. — Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите. — Нічого, виймай! От він виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких! Сказано: як сонце! — От бач! — каже дід. От вони посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід парубкові за хліб та й каже: — Ну, слухай, сину: Летючий корабель йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді,— каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів. Парубок подякував дідові, і розпрощалися; дід пішов своєю дорогою, а хлопець пішов у ліс. От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує — хтось його будить: — Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай! Парубок прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш! Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він гукнув: — Здорові, дядьку! — Здоров, небоже! — Що ви робите? — Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди. — А хіба ви туди йдете? — Туди. — Сідайте зо мною, я вас підвезу. Той сів. Полетіли. Леті ли-леті ли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче. — Здорові, дядьку! — Здорові! — Чого ви на одній нозі скачете? — Того,— каже,— що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив.— А я,— каже,— не хочу... — Куди ж ви йдете? — До царя на обід. — Сідайте з нами. — Добре. Той сів, знов полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі чоловік і приціняється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. — Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого? — То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно! — Де ви її бачите? — Ет! — каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці! — Сідайте з нами! Він і сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба. — Здорові, дядьку! — Здорові! — Куди ви йдете? — Іду,— каже,— добувати на обід хліба. — Та у вас і так повен мішок! — Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане. — Сідайте з нами! — Добре. Сів і той. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться, ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає. — Здорові, дядьку! — Здорові! — Чого ви тут ходите? — Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду! — Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте? — Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане. — Так сідайте з нами! — Добре! Він сів, полетіли. Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи. — Здорові, дядьку! Куди це несете солому? — У село,— каже. — Ото! Хіба в селі нема соломи? — Є,— говорить,— та не така! — А хіба це яка? — А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг. — Сідайте з нами! Летючий корабель Той сів, і полетіли далі. Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима. — Здорові, дядьку! — Здорові. — Куди ви дрова несете? — У ліс. — Ото! Хіба в лісі нема дров? — Чому нема? Є,— говорить,— та не такі. — А які ж? — Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою! — Сідайте з нами! І той згодився, сів, та й полетіли. Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано,— півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Парубок прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати. Цар дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві й каже: — Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя: — Якась,— каже,— мужва обідрана! Цар не вірить: — Як,— каже,— можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався. Взяв та й пішов сам між люди. — Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів? Парубок виступив: — Я! — каже. Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?» Що його робити? І давай йому загадки загадувати. — Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а його голова з плечей! Лакей і пішов. А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав парубкові. Парубок сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив: — Чому ти,— питає,— не їси? — Де вже мені їсти! І на душу не йде. І розказав — так і так: — Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої!.. Як я її добуду? — Не журись! Я тобі дістану! — Ну, гляди! Приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно знає, як і що. — Скажи,— говорить,— що принесу! От лакей і пішов. А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живущої й цілющої. Набрав, утомивсь. «Ще,— думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи». Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Парубок сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає. Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав. — Не журись,— каже,— під млином спить, вражий син! — Що ж ми будемо тепер робити,— каже парубок,— як би його збудити? А Стрілець каже: — Не бійся, я збуджу! От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду. Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку: — Як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок печей хліба, тоді,— каже,— віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч! Слухало й підслухав та й розказав парубкові. — Що мені тепер робити? Я й одної хлібини не з'їм! — каже парубок. Та й знов — аж плаче. А Об'їдайло й каже: — Не плач, я за вас всіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так. — Добре,— каже,— нехай дають! От засмажили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить: — Ex,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!.. Цар бачить, що він такий,— знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є — «мій меч — його голова з плеч!». Слухало підслухав — розказав: парубок плаче. — Не плач! — каже Обпивайло,— я,— каже,— сам вип'ю, ще й мало буде. От винесли їм по сорок сорокових кухлів води й вина. Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив ще й підсміюється. — Ех,— каже,— мало! Летючий корабель Хоч би ще трохи — ще б випив. Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!» От і посилає до парубка лакея: — Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у лазню сходив. А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб лазню чавунну напалили. «Так він сякий-такий зажариться!» Грубник натопив лазню — так і пашить. Сказали парубкові. От він іде в лазню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли в лазню, аж там такий жар, що не можна! Морозько розкинув солому — й відразу так стало холодно, що парубок насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють лазню, думають — тільки з нього попілець зостався,— аж він лежить на печі; вони його й збудили. — Оце,— каже,— як міцно спав! Та й пішов із лазні. Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав... — Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч — йому голова з плечей! А сам думає: «Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..» От і дав наказ. Слухало й підслухав і розказав парубкові. Парубок знову сидить та й плаче: — Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду? Іде на корабель до товариства: — Ой, виручіть, братці! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!.. — Не плач! — каже той, що ніс дрова.— Я тебе виручу. Приходить слуга: — Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська,— тоді твоя царівна! — Добре, зроблю! — каже парубок. — Тільки, — каже,— скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму. Уночі повів товариш парубка в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось! На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає: — Що там так гарно грає? — То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів. Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе. ...А парубок такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що куди! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина... Підступив під палац: — Стій! — крикнув. Військо в лаву стало — як перемите! Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує. — Сідай, мій зятю любий! Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде! От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов. | |
