Людина з острова

З крутого укосу дощем посипалися дрібні камінці, шурхітливо підстрибуючи між деревами. Я мимохіть озирнувся в той бік і побачив щось темне й волохате, що вмить сховалося за стовбуром сосни. Що то було — ведмідь, людина чи мавпа, я не встиг розгледіти. З жаху перед цією новою небезпекою я застиг на місці.
Отже, обидва шляхи мені перетято. На березі мене чекають убивці, а в лісі чатує це дике створіння. Але, не вагаючись ні хвилини, я віддав перевагу відомій небезпеці перед невідомою. Навіть Сілвер почав здаватися мені не таким страшним, як ця невідома лісова потвора; тим-то я завернув назад і, раз по раз оглядаючись, побіг у напрямку до шлюпок.
Однак дивна істота з'явилася знову: оббігши збоку, вона опинилась поперед мене. Я був дуже стомлений, та коли б і не це, все одно не міг би змагатися на швидкість з таким супротивником. Це страхіття перебігало від стовбура до стовбура так прудко, як олень, тримаючись весь час на двох ногах, мов людина, хоч і згиналося майже навпіл. Проте — це таки була людина, я в цьому більше не сумнівався. (...)
Він уже причаївся за Іншим деревом і стежив за мною. Побачивши, що я прямую в його бік, він вийшов з-за стовбура й ступив крок до мене. Потім завагався, трохи позадкував і враз бухнув навколішки й благально простяг уперед руки, чим страшенно мене здивував і вразив.
Я знову зупинився.
— Хто ви такий? — запитав я.
Вен Ган, відповів він хрипким І скреготливим голосом, що нагадував іржавий замок. — Я бідолашний Бен Ган. Я вже три роки не балакав з жодною християнською душею.
Тепер я побачив, що він був такої ж білої раси, як і я, і навіть мав досить приємні риси обличчя. Тільки шкіра його так засмалилася на сонці, що аж губи в нього почорніли, а ясні очі надзвичайно гостро проступали на темному обличчі. Він був обідранцем з обідранців. Одяг його складався з парусинового лахміття й решток матроської роби;         
це руб'я трималося купи завдяки цілій системі всіляких застібок, мідних ґудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка. Єдиною тривкою річчю з усього його обладунку був черес' із мідною пряжкою.
—  Три роки! — вигукнув я. — Ваше судно зазнало аварії?
—  Ні, братику, — відповів він. — Мене тут висадили.
Я чув про цю жахливу кару в піратів: винного висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали там напризволяще, давши рушницю й трохи пороху. (...)
— Атож, братику! — скрикнув він. — Слухай, а як тебе звати?
—  Джим, — сказав я йому.
—  Джим, Джим... — вимовив він раз і другий, вочевидь, дуже задоволений. — Знаєш, Джиме, жив я давніше так, що сором і казати. (...) Але саме провидіння закинуло мене сюди. У самоті на цьому острові я передумав усе й навернувся до благочестя. Тепер мене вже не звабиш ромом, хоча від чарчини на щастя я й не відмовлюся, коли буде нагода... Я тепер вирішив стати чесною людиною, і мене з цього не зіб'єш. А ще, Джиме, — він озирнувся на всі боки й стишив голос до шепоту: — Я тепер — багатій!
Цієї миті мені стало ясно, що бідолаха збожеволів у своїй самотності. Певно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячково повторив:
—  Багатій! Багатій! Послухай, Джиме, я й тебе виведу в люди! Ох, Джиме, ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший спіткав мене! — Та раптом лице йому спохмурніло, він стис мені руку й застережливо підніс вказівного пальця: — Скажи мені правду, Джиме. Це не Флінтів корабель?
Мене враз осяяла думка: це ж він може бути нам спільником! І я поспішив відповісти йому:
—  Ні, це не Флінтів корабель. Флінт помер. Але я скажу вам правду, як уже зайшла про це мова: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це — велике лихо для всіх нас.
—  Але ж там нема... людини... на одній нозі? — насилу видушив він із себе.
—  Сілвера? — перепитав я.
—  Атож, Сілвера, — підтвердив він. — Це його ім'я.
—  Він у нас за кухаря. І перший заводіяка.
Бен Ган усе ще тримав мене за руку й при цих словах мало не скрутив її.
—  Якщо тебе підіслав Довгий Джон, — сказав він, — то мені капець, я це знаю. Але чи ти уявляєш, де ти сам опинився?
Водномить я зважив, що мені робити, і замість відповіді розповів йому про всю нашу подорож і про те, у якому важкому становищі ми опинилися. Він вислухав усе це з жадібною цікавістю і, коли я закінчив, погладив мене по голові.
—  Ти добрий хлопак, Джиме, — сказав він. — Але зараз ви всі зав'язані мертвим вузлом, далебі. Що ж, ти можеш здатися на Бена Гана — Бен Ган знає, що робити. А як ти гадаєш, чи добре поставиться сквайр до того, хто допоможе йому виплутатися з такої біди?
Я сказав йому, що сквайр — найзичливіша людина у світі.
—  Воно-то, може, й так, — відказав Бен Ган, — але я не збираюся просити в нього лакейської лівреї чи посади брамника. Мене це не приваблює, Джиме. Я хочу знати інше: чи згодиться він дати мені хоча б тисячу з тих грошей, які, можна сказати, й без того мої?
—  Певно, що згодиться, — сказав я. — Кожному матросові припаде своя пайка.
—  І він одвезе мене на батьківщину? — спитав Вен, пильно вдивляючись у моє обличчя.
—  Аякже! — вигукнув я. — Сквайр — справжній джентльмен. До того ж, коли ми здихаємося цих розбишак, ваша поміч на судні нам дуже знадобиться.
—  Отже, — сказав він, — ти так гадаєш. — І зітхнув з неабиякою полегкістю. (...)
Тим часом капітан Смоллет та його прибічники висадилися на острові й захопили добре обладнаний форт1, колись збудований Флінтом. Там до них приєднався Джим Гокінс. А наступного дня укріплення атакували пірати. Виявивши мужність і рішучість, команда капітана Смоллета утримала позиції. Після бою Джим потайки від друзів поплив на «Еспаньйолу». Він планував перерізати якірну линву, аби течія викинула корабель на берег — це мало перешкодити втечі розбійників з острова. Юнакові вдалося здійснити задумане. На його щастя, на «Еспаньйолі» залишилося тільки двоє піратів, та й ті були напідпитку. Розбійники зчинили між собою бійку, унаслідок якої один з них загинув, а другий дістав поранення. З допомогою останнього Джим привів шхуну до берега. Та щойно «Еспаньйола» пришвартувалася, пірат підступно атакував юнака. У цьому двобої Джима було поранено в плече, а його ворог загинув. Обробивши рану, юнак вибрався на берег і в темряві дістався форту, де сподівався знайти своїх друзів. Однак з'ясувалося, що вони здали укріплення, тож Джим потрапив до рук ворогів. 
Перший удар