Ніч перед Різдвом (частина 2)

Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак трохи згодом він підбадьорився і вже став навіть кепкувати з чорта. Його забавляло надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він скидав з шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисно підіймав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються хрестити, летів ще швидше. Все було ясне у височині. Повітря в легкому сріблястому тумані було прозоре. Все було видно; і навіть можна було помітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися купкою, гралися в піжмурки; як клубочився осторонь хмарою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, побачивши коваля, що мчав верхи; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки що з'їздила, куди треба, відьма... багато ще погані зустрічали вони. Усе, бачивши коваля, на хвилину спинялося подивитись на нього, і потім знову мчало далі своєю дорогою; коваль усе летів — і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огні. (Тоді була з якогось приводу ілюмінація). Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся конем, і коваль побачив себе на баскому бігуні посеред вулиці. Боже мій! стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймалися .ч землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники... кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; пішоходи тулилися й тиснулись попід домами, що обнизані були плошками, і величезні тіні їхні миготіли по стінах, сягаючи головою до димарів та дахів. Здивовано оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі доми вп'ялися в нього незчисленними вогняними очима й ди-нилися. Панів, у критих сукном
шубах, він бачив так багато, що не знав, перед ким шапку скидати. (...)
 Не наважившись відразу звернутися до цариці, Вакула наказав чортові розшукати запорожців, які саме збиралися до неї на прийом. За наказом коваля чорт зменшився й сховався в його кишені. Незабаром Вакула разом з козаками стояв перед царським палацом.  Л
Карети зупинилися перед палацом. Запорожці вийшли, увійшли у розкішні сіни й почали підніматися сліпучо освітленими сходами.
— Що за сходи! — шепотів сам до себе коваль, — шкода ногами топтати. Які прикраси! От кажуть: брешуть казки! Який чорт брешуть! Боже ти мій, що за поруччя, яка робота! Тут самого заліза карбованців на п'ятдесят пішло!
Уже піднявшись сходами, запорожці пройшли першу залу. Несміливо йшов за ними коваль, боячись на кожному кроці посковзнутися на паркеті. Пройшли три зали, а коваль усе ще не переставав дивуватися. (...)
Запорожці пройшли ще дві зали й зупинилися. Тут велено було їм дожидати. У залі товпилося кілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці вклонилися на всі боки Й стали купою. Через хвилину ввійшов, у супроводі цілого почту, величний на зріст, огрядний чоловік у гетьманському мундирі, у жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкуйовджене, одне око трохи підсліпувате, на обличчі позначалась якась погордлива величність, у всіх рухах видно було звичку владарювати. Усі генерали, що досі походжали досить бундючно в золотих мундирах, заметушились і з низькими поклонами, здавалося, ловили кожне його слово й навіть щонайменший рух, щоб ту ж мить полетіти виконувати його. Але гетьман не звернув навіть і уваги, ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців.
Запорожці вклонилися всі в ноги.
—  Чи всі ви тут? — запитав він протяжно, вимовляючи слова трохи в ніс.
—  Та всі, батьку! — відповіли запорожці, кланяючись знову.
—  Не забудете говорити так, як я вас учив?
—  Ні, батьку, не забудемо.
—  Це цар? — спитав коваль в одного із запорожців.
—  Куди тобі цар! Це сам Потьомкін, — відповів той.
У   другій   кімнаті   почулися голоси,  і  коваль  не знав,  куди подіти   свої   очі,   коли   увійшло безліч дам в атласних вбраннях з довгими хвостами й придворних у гаптованих золотом каптанах та зі жмутками позаду. Він тільки бачив самий блиск і більше нічого. Запорожці раптом усі попадали на землю й закричали в один голос:
—  Помилуй, мамо! Помилуй!
Коваль, не бачачи нічого, простятся й собі, з усією щирістю, на підлозі.
—  Встаньте! — пролунав над ними владний І разом приємний голос. Деякі з придворних заметушилися й штовхали запорожців.
—  Не встанемо, мамо, не встанемо! Помремо, а не встанемо! — кричали запорожці.
Потьомкін кусав собі губи, нарешті підійшов сам і владно шепнув одному із запорожців. Запорожці підвелися.
Тоді насмілився й коваль підвести голову і побачив перед себе невелику на зріст жінку, трохи навіть огрядну, напудрену, з голубими очима і водночас із тим велично усміхненим виразом, який так умів підкоряти собі все І міг тільки належати жінці, що царює.
—  Ясновельможний обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила, -- казала дама з голубими очима, розглядаючи з цікавістю запорожців. — Чи добре вас тут приймають? — провадила вона далі, підходячи ближче.
—  Та спасибі, мамо! Харч дають добрий (хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запорожжі), чому ж не жити як побулі/'..
Потьомкін скривився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх учив...
Один із запорожців, прибравши поважної пози, виступив наперед:
—  Змилуйся, мамо! Навіщо губиш вірний народ? Чим прогнівили? Хіба держали ми руку поганого татарина; хіба згоджувалися в чому-небудь з турчином; хіба зрадили тебе ділом або помислом? За що ж неласка? Перше чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; потім чули, що хочеш повернути на карабінерів; тепер чуємо про нові напасті. Чим завинило запорозьке військо? Чи не тим, що провело твою армію через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати кримців?..
Потьомкін мовчав і недбало чистив маленькою щіточкою свої діаманти, якими були унизані його руки.
—  Чого ж хочете ви? — співчутливо спитала Катерина.
Запорожці значущо поглянули один на одного.
«Тепер час! Цариця питає, чого  хочете!»   —  сказав сам  до себе коваль, та й упав раптом на землю.     
—  Ваша царська величносте, не веліть карати, а веліть милувати! З чого, не в гнів будь вашій царській милості сказано, зроблено черевички, що на ногах ваших? Я думаю, жоден швець, у жодному царстві на світі не зуміє так пошити. Боже ти мій, що б то було, коли б моя жінка та взулася в такі черевики?!
Цариця засміялася. Придворні засміялися теж. ІІотьомкін і хмурився, і усміхався разом. Запорожці почали штовхати під руку коваля, думаючи, чи не з'їхав він часом з глузду.
—  Устань! — сказала ласкаво цариця. — Якщо так тобі хочеться мати такі черевики, то це неважко зробити. Принесіть йому цю ж мить черевики найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! (...) Однак... я чула, що на Січі у вас ніколи не женяться.
—  Як же, мамо! Адже чоловікові, сама знаєш, без жінки не можна жити, — відказав той самий запорожець, що розмовляв з ковалем, і коваль здивувався, почувши, що цей запорожець, знаючи так добре грамотну мову, говорить з царицею, начебто навмисно, найгрубІнюю говіркою, яку звуть мужицькою. «Хитрий народ! — подумав він собі. — Мабуть, недарма він це робить».
—  Ми не ченці, — провадив далі запорожець, — а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скоромного. Є в нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть з ними на Січі. Є в нас чимало таких, що мають жінок у Польщі; є такі, що мають жінок на Україні; с такі, що мають жінок І в Туреччині.
У цей час ковалеві принесли черевики.
—  Боже ж ти мій, що за прикраса! — скрикнув він радісно, ухопивши черевики. — Ваша царська величносте! Що ж, коли черевики такі на ногах і в них, можна гадати, ваше благородіє, ходите і на лід ковзатися, які ж мають бути самі ніжки? Думаю, що принаймні з чистого сахару.
Цариця, що й справді мала найстрункіші та прегарні ніжки, не могла не усміхнутися, чуючи такий комплімент з уст простодушного
коваля, якого в його запорозькому убранні можна було вважати за справжнього красеня, незважаючи на смагляве лице.
Зрадівши з такої прихильної уваги, коваль уже хотів був розпитати гарненько царицю про все: чи правда, що царі їдять самий тільки мед та сало, і про подібні речі; але, відчувши, що запорожці штовхають його під боки, вирішив замовкнути; Кадр з кінофільму «Вечори            і коли цариця, звернувшись до
старих, почала розпитувати, як у них живуть на Січі, які звичаї водяться, то він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, сказав тихо: «Винось мене звідси хутчій!» — та й опинився раптом за шлагбаумом.
Тим часом селом прокотилася звістка про загибель коваля. Оксана засмутилася. Дівчина переконувала себе, що то лише плітки, але серце її пойняла тривога. ТІ€Ї ночі Оксана зрозуміла, що кохає Вакулу...  Л

Ще швидше наостанку ночі чорт мчав з ковалем назад. І вмить опинився Вакула коло своєї хати. У цей час проспівав півень. «Куди? — закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що хотів утекти: — Стривай, приятелю, ще не все: я ще не подякував тобі». Тут, схопивши хворостину, оперіщив він його три рази, і бідний чорт кинувся бігти, як мужик, що його тільки-но відшмагав засідатель. Отож замість того, щоб обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог людського роду сам був обдурений. Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно і проспав аж до обіду. Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже високо. «Я проспав утреню й обідню!» (...) Обережно витяг він з-за пазухи черевики й знову здивувався з дорогої роботи й дивовижної пригоди минулої ночі; умився, причепурився якнайкраще, одягся в те саме вбрання, що добув у запорожців, вийняв зі скрині нову шапку... із синім верхом, яку не надівав ще жодного разу, відколи купив її, ще бувши в Полтаві; вийняв також новий барвистий пояс; поклав усе це разом з нагайкою в хустку й подався просто до Чуба.
Чуб вирячив очі, коли ввійшов до нього коваль, і не знав, з чого дивуватися: чи з того, що коваль воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що він вирядився таким чепуруном і запорожцем. Та ще більше здивувався він, коли Вакула розв'язав хустку й поклав перед ним новісіньку шапку й пояс, якого ще не бачено було на селі, а сам упав йому до ніг і сказав благальним голосом: «Змилуйся, батьку, не гнівайся! Ось тобі й нагайка: бий, скільки душа забажає, віддаюсь сам; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки! Ти ж колись братався з покійним батьком, разом хліб-сіль їли й могорич пили».
Чуб не без таємної втіхи бачив, як коваль, що нікому на селі у вус не дув, згинав у руці п'ятаки й підкови, як гречані млинці, той самий коваль лежав тепер коло ніг у нього. Щоб ще більше підтримати гідність, Чуб узяв нагайку і вдарив його тричі по спині.
—  Ну, буде з тебе, вставай! Старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було між нами! Ну, тепер кажи, чого тобі хочеться?
—  Віддай, батьку, за мене Оксану!
Чуб трохи подумав, подивився на шапку та пояс, шапка була чудова, пояс теж не поступався перед нею, згадав зрадливу Солоху і скачав рішуче:
—  Добре, присилай сватів!
Ой!         скрикнула   Оксана,   переступивши нори,побач и ни і и коваля і втупивши з подивом і радістю в нього очі.
—  Поглянь, які я тобі приніс черевики! — сказав Вакула. — Ті самі, що носить цариця.
—  Ні, ні! Мені не треба черевиків! — говорила вона, махаючи руками й не зводячи з нього очей. — Я й без черевиків... — Далі вона не договорила й зашарілася.
Коваль підійшов ближче, взяв її за руку; красуня й очі опустила. Ще ніколи не була вона така дивовижно гарна. Захоплений коваль тихо поцілував її, обличчя її ще більше зашарілося, і нона стала ще країна.
***
Проїздив через Диканьку блаженної пам'яті архісрей, хвалив місце, де стоїть село, та, їдучи вулицею, спинився перед новою хатою.
—  А чия це така розмальована хата? — спитай преосвященний у вродливої молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей.
—  Коваля Вакули! — сказала йому, кланяючись, Оксана, бо це пула саме попа.
—  Славно! Славна робота! — сказав преосвященний, розглядаючи двері та вікна. А вікна всі були обведені кругом червоною фарбою; а на дверях всюди були козаки на конях з люльками в зубах.
Та ще більше похвалив преосвященний Вакулу, коли дізнався, що він додержав церковного покаяння і пофарбував задарма увесь лівий крилас' зеленою фарбою з червоними квітками. Це, проте, ще не все; на стіні збоку, як увійдеш у церкву, намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз нього, а молодиці, як тільки розплакувалось у них на руках дитя, підносили його до картини й говорили: «Он бач, яка кака намальована!» — І дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину й тулилося до лона своєї матері.
Переклад А. Хуторяни
1. Як   Солоха   позбулася   своїх   залицяльників? Наведіть кумедні подробиці цієї пригоди.
2. Як Вакула поставився ло Оксаниної обіцянки одружитися, якщо він дістане царські черевички? Обгрунтуйте відповідь цитатами з тексту.
3. Перечитайте опис подорожі Вакулн до Петербурга. Якими фантастичними подробицями насичує його автор?
4. Якими постають цариця й придворні у творі Гоголя? Як поводилися в палаці запорожці?
5.  Як Вакулі вдалося роздобути для коханої царські черевики? Схарактеризуйте поведінку парубка в палаці.
6.  Як Оксана поставилася до подарованих Вакулою черевичків? Чи п справді через них дівчина погодилася вийти заміж за коваля? Обґрунтуйте свою думку.
Запитання  і завдання до прогитаного твору
1.  Які риси характеру виявив Вакула в боротьбі за серце Оксани?
2.  Як ковалеві вдалося приборкати чорта?
3.  Чому змінилося ставлення Оксани до коваля?
4.  Порівняйте! Порівняйте опис Петербурга з описом зимової ночі в селі. Укажіть найлначніші розбіжності між ними. Зверніть увагу на те, «чиїми очима» бачить Петербург автор повісті. Чому ця подробиця важлива?
5.  Визначте основну думку повісті «Ніч перед Різдвом». Сформулюйте її в кількох реченнях і запишіть.
Ніч перед Різдвом (частина 1)