Острів Скарбів (уривки)

Дія роману відбувається наприкінці XVIII ст. Оповідь ведеться від особи головного героя, юного Джима Гокінса.
Якось у заїзді' «Адмірал Бенбов». що належав батькам Джима, оселився старий пірат Білл. Він переховувався тут від колишніх приятелів — морських розбійників зі зграї покійного капітана Флінта. Вони полювали на карту, яку БІлл тримав у своїй скрині, тож він повсякчас був насторожі. Надто ж пірат боявся якогось одноногого моряка. За невелику платню він доручив Джиму Гокінсу пильнувати небажаного гостя.
Невдовзі пірати таки вистежили Білла й передали йому «чорний знак» — попередження про неминучу страту. Страшенно розхвилювавшись, пірат раптово помер. А невдовзі серед його речей Джим з матір'ю знайшли карту острова, на якому команда Флінта заховала награбоване. Попри всі небезпеки Джим привіз знахідку до найшановніших у селищі людей — лікаря Лівсі й сквайра' Трелоні. Разом еони вирішили шукати Флінтові скарби.
Сквайр Трелоні поїхав до Брістоля, де придбав шхуну «Еспаньйола». Випадковий знайомий, на ім'я Довгий Джон Сілвер, допоміг йому набрати досвідчену команду. Сілвер розповів, що колись був моряком, але, втративши ногу, мусив забути про море й стати хазяїном таверни. На прохання Сілвера сквайр пообіцяв узяти його в мандрівку корабельним кухарем. Невдовзі до Брістоля приїхали доктор Лівсі й Джим.
Сквайр Трелоні доручив Джиму передати Сілверу листа. Хлопець швидко знайшов таверну «Підзорна Труба», але відразу зайти всередину не наважився. Якийсь час він стояв на порозі, придивляючись до моряків, що сиділи за столами...  Л
Частина друга. КОРАБЕЛЬНИЙ КУХАР Розділ VIII.   Під вивіскою «-Підзорна Труба»
(...) Поки я так стояв, з бічної кімнати вийшов чоловік, і з першого ж погляду я здогадався, що то Довгий Джон. Ліва нога була в нього відтята по саме стегно; під лівою пахвою він тримав милицю і орудував нею на диво спритно, підстрибуючи за кожним кроком, як птах. Був він дуже високий і міцний, з широким, наче окіст, обличчям, пласким і блідим, але розумним і усміхненим. Здавалося, він був у найкращому гуморі. Насвистуючи, сновигав він поміж столиками, жартував і злегка ляскав по плечу найприємніших йому гостей.
Як уже по правді казати, то після перших слів про Довгого Джона в листі сквайра Трелоні я потайдуші подумав, чи це не той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому «БенбовІ». Та одного погляду на цього чоловіка було досить, щоб розвіялися мої підозри. (...) Ні, морський розбійник не такий, як цей охайний і привітний господар таверни.
Нарешті я набрався духу, переступив через поріг і підійшов до Сілвера, що стояв, спираючись на милицю, і розмовляв з якимсь відвідувачем.
—  Містер Сілвер, сер? — спитав я, простягаючи записку.
—  Так, мій хлопче, — відгукнувся він, — мене звати Сілвер. А ти хто такий?
Побачивши листа від сквайра, він аж наче здригнувся.
—  Он як! — проказав він вельми голосно, подаючи мені руку.   —   Розумію,   розумію!  Ти наш новий юнга! Радий тебе бачити.
І він затис мою долоню своїм дужим ручищем.                                 
Раптом якийсь відвідувач у дальньому кутку схопився з місця і шмигнув до дверей. Двері були біля нього, і він миттю опинився на вулиці. Але його поспіх привернув мою увагу, І я відразу ж упізнав, що то був той самий чоловік з лискучим обличчям і без двох пальців на руці, який першим приходив до капітана в «Адміралі Венбові».
—  Гей, — вигукнув я, — тримайте його! Це Чорний Пес!                   
—  Плював я, хто він такий, — озвався Сілвер. — Але він же не розрахувався! Гаррі, біжи-но схопи його!
Один з тих, що сиділи коло дверей, скочив на ноги й побіг наздоганяти втікача.
—  Хоч би він був навіть адмірал Гок, а платити однак мусить! — закричав Сілвер, а тоді, пустивши мою руку, запитав:
—  То як, ти кажеш, його звати? Чорний... як далі?
—  Пес, сер! — відповів я. — Хіба містер Трелоні не розповідав вам про піратів? Це один з них.
—  Що?! — заревів Сілвер. — У моєму закладі! Бене, біжи на поміч Гаррі! То це один з тих паскудників? Це ти пив з ним, Моргане? А йди-но сюди.
Чоловік, якого він назвав Морганом, — старий сивий моряк з багряним обличчям, — покірливо вийшов наперед, жуючи тютюн.
—  Ну, Моргане, — суворо запитав Довгий Джон, — ти ж уперше бачив цього Чорного... як там його... Чорного Пса, чи не так?
—  Таки вперше, сер, — відповів Морган, уклоняючись.
—  І ніколи раніш не чув його імені?
—  Не чув, сер.
—  Ну, це твоє щастя, Томе Моргане! — вигукнув господар таверни. — Якщо ти водитимешся з такою наволоччю, ноги твоєї більш не буде в моєму закладі, щоб ти це знав. Що він тобі такого набалакав?
—  Не пригадую, сер, — відповів Морган.
—  А що в тебе на в'язах — голова чи баняк? — закричав Довгий Джон. — Він не пригадує, ач ти! Може, ти не пригадуєш, з ким навіть розмовляв, га? Ну, говори, про що він там патякав — про подорожі, судна, капітанів? Викладай! Про що саме?
—  Ми гомоніли про кілювання1, — відповів Морган.
—  Про кілювання, кажеш? Дуже доречна штука, надто для тебе. Ну гаразд, відчалюй на своє місце, тюхтію.
Коли Морган знову сів за столика, Сілвер схилився мені до вуха й довірче прошепотів, чим дуже улестив моє самолюбство:
—  Чесний чолов'яга цей Том Морган, тільки ж безкебетний. А тепер, — сказав він уже вголос, — як його там?.. Чорний Пес?.. Ні, не знаю такого імені. (...) Як ми тепер спіймаємо цього Чорного Пса, ото буде радість капітанові Трелоиі! Бен — добрячий бігун. Мало хто з моряків бігає швидше за Бена. Бід нього він не втече, їй-бо. Бін тут базікав про кілювання? Та я його самого протягну під кілем!..
Вигукуючи все це, Сілвер без упину стрибав по таверні на своїй милиці, ляскав по столах долонею і виказував таке обурення, що переконав би у своїй щирості най недовірливішого суддю чи поліцая. Проте коли я побачив Чорного Пса в «Підзорній Трубі», мої давніші підозри знов ожили, і я тепер пильно придивлявся до кухаря. Та він був занадто розумний, хитрий і спритний, як на мене. Отож коли повернулися обидва захекані посланці й оголосили, що загубили сліди Чорного Пса в юрбі, а господар таверни страшенно вилаяв їх, — я вже сам готовий був ручитися за непричетність Довгого Джона Сілвера до цієї справи.
—  Бачиш, Гокінсе, — сказав він, — яка прикра для мене ця пригода! Ну що подумає про мене капітан Трелоні? Цей клятий п'янюга сидів у моєму власному закладі й глитав мій ром! А потім приходиш ти і кажеш мені, що він за один. І я попускаю, щоб він ушився в мене прямо з-під рук. Тож ти, Гокінсе, мусиш підтримати мене перед капітаном Трелоні. Ти молодий, але кмітливий, тебе не ошукаєш. Ти не з дурних. Я це побачив одразу, щойно ти увійшов сюди. Ну сам подумай: що міг зробити я, каліка на дерев'янці? Коли б я був при здоров'ї й силі, як колись, я б його вмліока злапав!.. Але тепер...
Та раптом Сілвер замовк і широко розтулив рота, ніби щось пригадавши.
—  А гроші?! — прогримів він. — За три кварти рому! Хай йому чорт, я ж зовсім забув про гроші!
І, впавши на лаву, він так розреготався, аж з очей його потекли сльози. Дивлячись на нього, я теж не зміг утриматись від сміху, і ми обидва зайшлися реготом на всю таверну.
—  Ну й тюлень же я! — сказав він нарешті, витираючи щоки. — З нас, бачу, вийде добра парочка, Гокінсе. Бачиш, я й зараз повівся як юнга. А проте треба рушати, нічого не врадиш. Як треба, то треба, браття. Я тільки надіну свою стару трикутну, і ми підемо разом до капітана Трелоні доповісти йому про цю пригоду. Бо справа ця серйозна, Гокінсе. І, треба визнати, вона не додає честі ні тобі, ні мені... Але, чорти б його вхопили, здорово ж він піддурив мене із цими трьома кухлями!
І він знову зареготав так ревно, що хоч я і не розумів, з чого тут, власне, сміятися, мимохіть таки приєднався до нього.
Ми пішли набережною, і невдовзі я переконався, що Сілвер дуже цікавий співрозмовник. Про кожне судно, яке ми проминали, він розповідав безліч цікавих мені речей: яке в нього оснащення, як зроблено його вітрила, скільки воно може взяти вантажу, під яким воно прапором. Він пояснював мені, що зараз робиться в порту: одне судно розвантажується, друге, навпаки, — вантажать, а третє вже лаштується до відплиття. Мову свою він пересипав різними бувальщинами з життя моряків і моряцькими висловами, які повторював по кілька разів, щоб я їх добре запам'ятав. Тут я справді почав розуміти, що з нього мені може бути прегарний товариш у плаванні. Коли ми прийшли до заїзду, сквайр і доктор Лівсі сиділи там удвох, допиваючи кварту елю з грінками, перед тим як піти на оглядини шхуни, чи все там готове.
Довгий Джон з великим запалом розповів їм усе, що сталося в його таверні, анічого не приховавши.
— Адже так воно було, Гокінсе, правда? — раз у раз перепитував він мене, і я міг тільки підтверджувати правдивість його слів.
Обидва джентльмени вельми шкодували, що Чорний Пес вислизнув. Але всі ми були згодні, що нічого не можна було вдіяти. Доктор Лівсі та сквайр похвалили Довгого Джона, і він, узявши свою милицю, рушив до дверей. (...)
Літературний пракіти^уМ
1. Яке враження Сілвер справив на Джима під час знайомства? Що здалося Джимові підозрілим? Чому юнак відкинув свої підозри?
2. Як Сілвер поводився з моряками в таверні? Як ставилися до нього відвідувачі? Обґрунтуйте відповідь прикладами з тексту.
3.  Які риси характеру Сілвера й Джима розкрито в прочитаному вами уривку? На підтвердження наведіть приклади з тексту.
4. Коли і в який спосіб Сілвер завоював довіру Джима?
5. Подискутуйте! Чи можна стверджувати, що довіра Гокінса до Сілвера була беззастережною? Доведіть свою думку, спираючись на текст.
Призначивши час відплиття, Трелоні, Лівсі та Джии вирушили на «Еспань-йолу». Капітан Смоллет — суворий і чесний моряк — розповів їм про свої підозри щодо поведінки команди, яка знала не лише мету подорожі, а й координати Острова Скарбів. Однак його сумніви не мали переконливого підтвердження, тож було вирішено обмежитися запобіжними заходами. Відтак «Еспаньйола» знялася з якоря.
Під час подорожі Джим зауважив, що кухар Сілвер у пошані в команди і мас неабиякий вплив. До самого Джима кухар ставився чемно й навіть ласкаво.
Хлопець часто заходив до нього в камбуз1 побалакати з папугою, якого на честь відомого пірата було названо капітаном Флінтом.
А невдовзі Джим випадково підслухав розмову кухаря з кількома моряками. Так він довідався, що Сіл-вер — жорстокий і небезпечний ватажок піратської зграї, якого боявся сам капітан Флінт. Значну частину екіпажу «Еспаньйоли» складали розбійники з тієї зграї. З рештою моряків потайки велися перемови щодо переходу в та-
бір піратів. Сілвер мав підступний план: з допомогою досвідченого капітана Смол-лета дістатися Острова Скарбів, там убити його, доктора Лівсі, сквайра Трелоні та усіх їхніх прибічників і захопити скарби.
На таємній нараді Джим розповів про змову піратів капітану Смоллету, Лівсі та Трелоні. Становище видавалося досить скрутним, адже чисельна перевага була на боці розбійників (дев'ятнадцять піратів проти сімох порядних моряків). Порадившись, герої вирішили вдавати повну необізнаність щодо плану Сілвера й скористатися першою-ліпшою нагодою для раптового нападу на негідників.
Тим часом «Еспаньйола» наблизилася до острова. Моряки поривалися на берег, гадаючи, що відразу знайдуть скарби. Аби запобігти заколоту, капітан Смоллет відпустив їх на прогулянку островом. Утім, обережний Сілвер залишив на борту кількох піратів, які мали пильнувати за капітаном та його прибічниками. Решта матросів на чолі з кухарем човнами вирушили на острів. До них потайки приєднався Джим, який хотів дізнатися, що відбуватиметься у ворожому таборі. Діставшись берега, хлопець утік від небезпечних супутників.  
Відкривач островів духовних скарбів