Times Higher Education (THE)

Вперше Times Higher Education (THE) запропонували свій рейтинг університетів у 2004 р. спільно із вже згаданої агенцією Quacquarelli Symonds. Проте після завершення співпраці у 2010 р. методологію було суттєво скориговано. Змінилися не лише індикатори та принцип відбору університетів для рейтингу, а й партнер збору даних – зараз це Thomson Reuters, світова медіа та інформаційна корпорація. Важливо, що цьогорічна методологія вперше повністю відповідає застосованій попереднього року, що дозволить коректно оцінити річні зміни в рейтингу.

Даний рейтинг націлений на ранжування світових дослідницьких (!) університетів. Тобто він відкидає ті вищі навчальні заклади, основним спрямуванням яких є освітня функція, яка для українських вишів є ключовою. Окрім того, рейтинг не розглядає вузькоспеціалізовані університети (наприклад, медичні або мистецькі) і, що більш важливо, ті, в яких було видано менше ніж 1000 наукових статей протягом 2006-2010 рр.

13 критеріїв, за якими проводиться оцінка університетів, структуровані у п'ять груп, які, на думку експертів Times Higher Education, відповідають основним завданням ВНЗ:

Викладання: навчальне середовище (30%). Половина оцінки за цей пункт визначається закритим опитуванням експертів у галузі, інша половина визначається кількісними показниками. До останніх належить співвідношення викладачів-студентів (4,5%), співвідношення бакалаврів-докторантів(PhD) (2,25%), інтенсивність присвоєння докторських ступенів у різних дисциплінах відносно кількості викладачів (6%), а також надходження інституції відносно її працівників (2,25%).

Цитування: науково-дослідницький вплив (30%). Найбільший окремий показник в усій методології, який вимірюється кількістю посилань на опубліковану університетом роботу. Цього року Thomson Reuters проаналізував понад 50 млн цитувань на 6 млн статей, опублікованих протягом останніх 5 років у 12000 наукових виданнях, які індексуються базою даних Thomson Reuters' Web of Science.

Дослідження: обсяг, дохід та репутація (30%). У даному випадку академічна репутація (18%) визначається на базі опитування більш ніж 16000 респондентів у галузі. Інші критерії (з вагою по 6% кожен) визначають кількість публікацій у журналах, проіндексованих Thomson Reuters, та фінансування науково-дослідних робіт, яке скориговують на кількість працівників, а також на галузі знань.

Галузевий дохід: інновації (2,5%). Цей показник демонструє затребуваність досліджень університету серед представників бізнесу. Він виражений безпосередньо в грошових надходженнях від бізнесу на проведення науково-дослідних робіт. Ця сума теж коригується на кількість працівників.

Міжнародний огляд: працівники, студенти та дослідження (7,5%). Ця група включає в себе показники співвідношення міжнародних і вітчизняних студентів та працівників. Третій показник визначає загальну частку наукових університетських публікацій, написаних у співавторстві хоча б із одним закордонним науковцем. На кожен з цих показників віддається 2,5%.

В Україні питання світових університетських рейтингів активізувалось після президентських виборів 2010 року, коли тодішній кандидат у президенти Віктор Янукович пообіцяв появу в них щонайменше трьох українських вишів. З того часу міністр Табачник старанно рапортує про просування на шляху до заданої мети. Однак залишається відкритим питання, що саме може означати для вищої освіти та суспільства загалом таке підкорення рейтингів?

Вочевидь, поява у наукоємних рейтингах, як Шанхайський чи Times, сигналізуватиме про розширення присутності найпотужніших українських ВНЗ у наукометричних базах, що є необхідною умовою для участі у міжнародному обміні науковими розробками. Для світових грандів це один із засобів капіталізації власних досліджень та збільшення обсягів донорських надходжень. Українським ВНЗ, у разі їхнього успіху, навряд чи варто розраховувати на подібні дивіденди – на заваді стане українське законодавство. Також деякі університети, зокрема американські недержавні виші, використовують їх як привід для підвищення плати за навчання.

Однак поки що входження українських вищих шкіл до світових рейтингів залишається під великим питанням. Не в останню чергу через те, що українська влада хибно розуміє самі цілі «світових таблиць».

Історія Шанхайського рейтингу тут є більш ніж влучним підтвердженням. Китайське керівництво задля активізації наукових досліджень та виведення їх впливу на міжнародному рівні спочатку запровадило відповідні державні програми, збільшивши обсяги фінансування та створивши умови для його альтернативного пошуку. Як наслідок, підвищилась конкуренція між університетами та якість їхніх досліджень. А власне рейтинг був створений дещо пізніше саме для моніторингу ефективності бюджетних вливань та стратегії самих університетів.

Українська влада вирішила оминути стадію зі збільшенням фінансування, яке розподілялось би на чітких та прозорих конкурсних засадах. Натомість була проголошена красива популістська обіцянка, яка за своєю суттю мало відрізняється від десятків інших обіцянок, наприклад, щодо захмарних пенсій чи зарплат. Кілька українських провідних вишів можуть увійти у топ-500 репутаційних рейтингів – з більшою вірогідністю це буде саме QS. Однак становище студентів та викладачів решти ВНЗ, а також якість освіти та науки аж ніяк від цього не поліпшаться.

Крім того, потрібно розуміти, що світові рейтинги університетів не можна сприймати як абсолютно об’єктивну оцінку діяльності університетів на кшталт рейтингових таблиць спортсменів. Методологія кожного рейтингу більшою чи меншою мірою спрямована на конкретний результат або на лідерство певної країни. Також не можна забувати про інституційні особливості освітніх систем різних країн, їхні демографічні та навіть географічні відмінності, які теж впливають на показники того чи іншого університету. Так, через традиційне розгалуження наукових досліджень та навчального процесу, а також через відокремленість української вищої школи від світової спільноти навіть найкращі українські університети не мають достатньої потуги, аби на рівних змагатись за місця у світових рейтингах.

Тому новини про місця українських ВНЗ треба сприймати набагато спокійніше, адже останні не є індикаторами якісних змін у вищій освіті. Вірніше, вони покривають лише окремі точкові показники, не зачіпаючи чимало інших питань.

Втім, саму ідею рейтингів як зовнішніх індикаторів якості вищої освіти не варто відкидати. В Україні вже давно назріла потреба створення незалежного органу, який би складав такі рейтинги. В його основу мають бути покладені два основних принципи: по-перше, він повинен отримати прямий доступ до потрібних даних у кожному ВНЗ, аби збирати їх без посередництва самих вишів, по-друге, така установа мусить формуватись та діяти незалежно від органів влади, але під пильним оком громадськості та ЗМІ.

Застосування такого роду рейтингів може бути дуже широким: від надзвичайно корисної інформації для абітурієнтів до розподілу фінансування та державного замовлення.