Строфа III. Другий з трьох духів

Скрудж спав; далі захропів на всю хату й прокинувся. Сів на ліжку й став приходити до пам'яті. Він добре знав, що дзвін знов виб'є першу годину. (...)
Пройшло п'ять хвилин, десять, чверть години — ніхто не з'являвся. Тільки червонясте світло з тієї пори, як вибило годину, ринуло цілим потоком на ліжко, де Скрудж лежав увесь той час. Це світло було страшне Скруджеві й турбувало його більше, ніж дванадцять духів разом, бо він не міг угадати, що то за світло й до чого воно. (...)
Нарешті він почав думати, що джерело того світла в сусідній хаті, бо справді світло йшло звідти. Зрозумівши це, Скрудж тихенько встав з ліжка і, чалапаючи пантофлями, пішов до дверей.
Тієї хвилини, як він узявся за клямку, чудний голос назвав його по йменню та запросив увійти. Скрудж увійшов.
Хата була, напевне, його власна, але вона дуже змінилася: стіни й стеля були так гарно вбрані свіжими гілками, що хата стала неначе гай; у всіх кутках сяйніли яро-червоні ягоди. Блискучі листки з гостролистника, омели та плюща одбивали в собі світло, немов то були маленькі дзеркальця: у каміні горів такий великий вогонь, якого той задубілий камін вже багато-багато років не бачив, — з тієї пори, як Скрудж і Марлей оселилися в тому будинку.
Долі лежали купою гуси, ковбаси, дичина, здорові шматки м'яса, пудинги, барильця з устрицями, гарячі каштани, червонобокі яблука, соковиті помаранчі, солодкі пироги, на додачу миски з киплячим пуншем1; від усього того хата була повна дуже доброго запаху. На всій тій купі, неначе на престолі, сидів гарний, веселий, кремезний чолов'яга, дуже милий на погляд; у руці в нього був запалений каганець, він тримав його високо над головою, освітлюючи Скруджа в ту хвилину, як той визирнув Із-за дверей.
—  Увійди! — гукнув чоловік, — увійди, познайомся зі мною. Скрудж боязко увійшов і нахилив голову перед духом. Скрудж
уже не був давнім упертим Скруджем, і, хоч духів погляд був дуже ясний та ласкавий, СкруджевІ не хотілося його зустріти.
—  Я дух теперішнього Різдва, — промовив здоровань, — подивися на мене!
Скрудж покірно глянув. Дух був убраний у просту зелену кирею2, облямовану білим хутром. Кирея була накинута вільно, і було видно широкі груди духові; з-під широких піл видно було босі ноги. На голові в духа був вінок, зроблений із зимового зілля, прикрашений де-не-де блискучими крижинками. Його темно-каштанові кучері були довгі й розпущені по плечах; обличчя було добре, очі блищали, голос був веселий. Взагалі від нього віяло радістю й щирістю. Коло пояса в нього висіли старосвітські піхви, наполовину з'їдені іржею, — шаблі в них не було. (...)
Дух Різдва підвівся.
— Духу, — промовив Скрудж, — веди мене, куди хочеш. Останньої ночі я ходив поневолі, і та наука багато вдіяла... Коли ти хочеш учити мене, то я хочу скористатися з твоєї науки. (...)
Дух повів Скруджа вулицями міста, що святкувало Різдво. Невдовзі вони завітали до оселі Скруджевого писаря Боба Кретчита.  
Пані Кретчит, жінка Кретчита, була вбрана вбого, у сукні двічі перелицьованій, але прикрашеній стьожками; ті стьожки дуже дешеві, але за невеличкі гроші надають сукні краси. Пані Кретчит з допомогою Белінди Кретчит, своєї другої дочки, теж прибраної по змозі, накрила стіл скатертиною. Тим часом Пітер Кретчит, старший син Кретчита, пробував виделкою, чи зварилася картопля. На Пітерові були страшенно великі батьківські комірці, що Боб дав йому надіти задля свята. Кінці тих комірців лізли Пітерові в рот, але він дуже тішився зі свого убору та мріяв про те, щоб показатися в ньому десь у хорошому товаристві. Двоє молодших Кретчитенят — хлопчик і дівчинка — з галасом убігли до хати, гукаючи, що кони крізь двері в пекарні чули пах від гуски й упізнали свою власну гуску. Втішаючись любими мріями про підливу з яблуками та цибулею, вони почали стрибати навкруг столу, вихваляючи Пітера, тимчасом як він (зовсім не гордий, хоч комірці, певно, задушили його) голосно цокнув покришкою із чавунчика й сповістив, що картоплю час взяти й обчистити.
—  Що це так довго немає вашого батька й братика Тайні Тіма? — мовила пані Кретчит. — Та й Марта щось не йде!..
—  Марта ось де, мамо! — сказала молода дівчина, входячи в хату.
—  Ось Марта, мамочко! — гукали двоє молодших Кретчитенят. — Ох Марто! Коли б ти знала, яка в нас гуска!!!
—  Що це ти так пізно прийшла сьогодні, моя дитино? — спитала пані Кретчит, цілуючи Марту кілька разів та з ніжною турботою знімаючи з неї хустку й капелюшок.
—  Треба було ввечері кінчати багато роботи, мамочко, — відказала дівчина, — а сьогодні все поприбирати.
—  Ну, добре! Аби вже ти прийшла!.. Сідай коло вогню, зігрійся, моя любочко!
—  Ні, ні, Марто! Не сідай! Он тато йдуть! — загукали молодші Кретчити, що були завжди вкупі. — Сховайся, Марто! Сховайся!
Марта сховалася. Увійшов батько, маленький Боб. На ньому була довга шалька з торочками; старе вбрання було позашиване й вичищене, щоб було святочне. Иіп ніг і ці плечах Тайні Тіма, бо ТпииІ ТІМ, бідненький, ходив на милиці і його ніжки були заправлені в залізні лубки.
—  Де Марта? — спитав відразу Боб Кретчит, озираючись.
—  Не прийшла, — відповіла пані Кретчит.
—  Не прийшла!.. — промовив Боб, засмутившись. Він був усю дорогу дуже веселий, бо від самої церкви був Тайні ТІмові за коня і біг, як чистокровний винохід1. Тепер він одразу зажурився й знову проказав:
—  Вона не прийшла на Різдво!..
Марта не любила бачити батька смутним, навіть задля жарту: вона вибігла з-за дверей і кинулась йому в обійми, тим часом менші Кретчитенята схопили Тайні Тіма й понесли в пекарню, щоб він послухав, як там співає в казанку пудинг.
Коли Боб уже досить націлувався з дочкою, а пані Кретчит досить насміялася з його легковір'я, вона спитала:
—  Як поводився Тайні Тім у церкві?
—  Як слід любому хлопчикові, — відповів Боб, — навіть ще краще. Сидячи часто сам, він звик думати, і йому часто спадають на думку дуже чудні речі. Повертаючись додому, він сказав мені, що, певне, його запримітили в церкві, бо він каліка: «Мені, — каже, — приємно нагадувати всім на Різдво Того, хто робив калік ходячими, а сліпих видющими...»
Бобів голос тремтів, як він говорив те... Тім росте, розумнішає, а чи одужає він коли?..
Боб не встиг нічого більше додати, бо стало чутно, як застукала милиця об підлогу; Тайні Тім разом з братом та сестрою увійшов у хату й сів на своїй лавочці коло вогню. (...)
Пітер і ті всезнайки, малі Кретчитенята, пішли по гуску й принесли її урочисто. Гуска справила таке враження, неначе то була якась надзвичайна птаха, дивніша за чорного лебедя, та й справді, у цій господі гуска з'являлася дуже рідко. (...)
Аж ось полумисок поставили на стіл, і Боб проказав молитву. Після молитви всі поважно замовкли, бо пані Кретчит, помалу оглянувши патика, лагодилася встромити його гусці в грудину. Але як вона вже розрізала гуску й звідти показалася начинка, то навкруг столу пішло тільки шепотіння... Навіть Тайні Тім, заохочений двома молодшими Кретчитенятами, застукав ножем об стіл і гукнув:
— Ох, яка гуска!
Ніколи не було такої гуски! Боб сказав, що він не вірить, щоб колись пекли таку гуску. Усі дивувалися, що вона була така ніжна, пахуча, велика й така дешева. (...)
Після гуски родина поласувала чудовим пудингом. Потім дорослі та діти всілися біля каміна.  
Тайні Тім сидів дуже близько від батька. Боб ніжно, ласкаво тримав його маленьку худу ручку, немов боявся, щоб хто не одібрав того синочка від нього. (...)
— Духу! — сказав Скрудж так чуло, як він ніколи до цієї пори не говорив. — Скажи мені, чи буде жити Тайні Тім? 
—  Я бачу порожне місце в кутку біля каміна й старанно заховану цілою родиною самотню милицю. Якщо ці тіні не зміняться в прийдешності, то дитина помре. (...)
—  За здоров'я пана Скруджа! — промовив Боб. — Моєму господареві завдячуємо ми цим маленьким бенкетом. Випиймо ж за здоров'я пана Скруджа!
—  Ми йому завдячуємо цим бенкетом?! — скрикнула пані Кретчит, червоніючи від зворушення. — Я хотіла б, щоб він був тут. Я сказала б йому свою думку про нього. Сподіваюся, що вона б йому при йшлася до смаку.
—  Люба моя, — стримав її Боб, — перед дітьми! У день Різдва!
—  Звичайно, тільки ради такого великого Свята хтось може пити за здоров'я такого поганого, скупого, злого, безжалісного чоловіка, як твій господар Скрудж. Ти, Роберте, добре знаєш, який він. Ніхто не знає цього краще за тебе, мій бідолашний.
— Люба моя, — лагідно відповів Боб, — сьогодні ж Різдво!
—  Я вип'ю за його здоров'я тільки задля тебе й задля сьогоднішнього дня, — сказала пані Кретчит і потім промовила: — Довгого життя панові Скруджеві! Веселого Різдва й щасливого Нового року! Я певна, що він буде дуже веселий і дуже щасливий!
За матір'ю випили й діти, це було перше, що вони зробили без щирої втіхи. Тайні Тім випив після всіх, але цей тост не мав для нього жодної ціни. Скрудж був страшилом для всієї сім'ї. Саме його ім'я й тепер насунуло якусь тінь, що не розходилася аж п'ять хвилин. Коли тінь розійшлася, то всі стали ще веселіші від тієї думки, що вже скінчили справу з тим нещасним Скруджем. (...)
У всьому святі не було нічого надзвичайного. Родина Кретчитів була не пишна. Убирані вони були погано: черевики промокали, одяг
зношений; Пітер добре знав, де знаходиться позичкова каса. Але Кретчити були щасливі; вдячні за те, що мали; задоволені одне за одного та з того, як провели вкупі час. Коли ж вони вже зникали Скруджеві з очей, то здавалися особливо щасливими при світлі духового каганця, як дух благословив їх ним на прощання. Скрудж до останку пильно дивився на них, особливо ж на Тайні Тіма.
Дух і Скрулж вийшли з хати її пішли вулицею. (...)
Незабаром вони завітали до оселі племінника Скруджа, де зібралася весела компанія. За чаєм розмовляли про скупого дядька, господаря будинку. Гості засуджували Скруджа, але сам племінник говорив про нього зі щирим співчуттям.
Після чаю свято продовжилося: товариство співало, танцювало, грало і у фанти. Скрудж, ніким не помічений і не почутий, потайки приєднався до гравців. Він відчував, як м'якшало його серце, і зовсім розчулився, коли почув зворушливий тост, виголошений племінником на його честь. Скруджеві не хотілося залишати цей гостинний будиночок, але дух зажадав продовжити подорож. Далі вони навідувалися до хворих, ув'язнених, убогих — до всіх, хто потерпав від життєвих знегод. І щоразу, коли лунало різдвяне благословення духа, обличчя знедолених світлішали від радості й надії.  
Строфа II. Перший з трьох духів