Строфа IV.  Останній дух

Настала третя ніч. Дух цієї ночі був зовсім не схожий на своїх попередників: у чорних шатах, з-під яких було видно лише простягнуту руку, він здавався згустком темряви й жаху. Скрудж боявся його більше, ніж інших привидів. Проте, долаючи страх, вирушив разом з таємничим гостем у подорож.  А
(...) Не знаю, чи можна сказати, що нони увійшли в місто, бо швидше місто посунулося до них і огорнуло їх собою. У будь-якому разі вони опинилися в самому центрі його — на біржі серед купців. Одні швидко ходили то сюди, то туди; другі, побрязкуючи грошима в кишені, збиралися гуртками й розмовляли, інші — дивлячись на годинник, інші — крутячи свої великі золоті печаті. Одне слово — все було як завжди, добре знайома Скруджеві картина.
Дух став позад одного гурточка ділових людей. Скрудж, побачивши, що його рука простягнута до них, підійшов теж послухати їхню розмову.
—  Ні, — мовив великий товстий пан з величезним волом, — я нічого більше не знаю про це. Я знаю тільки, що він помер.
—  Коли він помер? — спитав другий.
—  Тієї ночі, здається.
—  Що ж це з ним сталося? — спитав третій, беручи понюшку тютюну з дуже великої табакерки. — Я думав, він ніколи не помре.
Бог його знає,       відповів перший, зітхнувши.
—  Що ж він зробив зі своїми грошима? — спитав добродій із червоним обличчям та наростом на носі, що тремтів у нього, як у індика.
—  Я нічого не чув про це, — відповів, зітхнувши, пан з великим волом (...).
Далі дух привів Скруджа до темної крамниці старого Джо на окраїні міста. Тут зібралися шахраї, що принесли речі, викрадені з дому небіжчика. Дехто з них не погребував навіть зняти сорочку з померлого. Скрудж з острахом слухав їхню розмову. Дух привів Скруджа до ліжка, на якому лежав небіжчик (ділок так і не наважився подивитися на його обличчя), а потім — до родини Кретчитів, яка оплакувала смерть малого Тіма. Зрештою подорожні опинилися на кладовищі. Дух показав Скруджеві на чиюсь занедбану могилу. Тремтячи від страху, герой побачив на надгробку власне ім'я.  
(...) — Невже?! — скрикнув Скрудж, упавши на коліна. — Невже той чоловік, що лежав на ліжку, — це я?..
Дух показав пальцем на нього, а тоді знову на могилу.
—  Ні, духу! О ні, ні!
Але палець не ворушився.
— Духу! — скрикнув Скрудж, міцно тримаючись за духів одяг. — Слухай, що я казатиму! Я вже не той чоловік, що був раніше. Після твоєї науки я вже не хочу бути тим, чим я був. Навіщо ж би мені показувати все це, коли немає надії, що я виправлюся?
Уперше духова рука немов затремтіла.
—  Добрий духу, — казав Скрудж, стоячи на колінах, — ти жалієш мене; запевни мене, що я можу змінити ті тіні, що ти мені показував, коли зміню все життя.
Добра рука затремтіла.
—  Я шануватиму у своєму серці Різдво і буду думати про нього цілий рік! Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім. Усі три духи будуть завжди зі мною. Я не забуду їхньої науки. 0, скажи мені, що я можу стерти напис із цього могильного каменя.
І з палким благанням він ухопив духову руку; дух намагався звільнити її, але обійми Скруджеві були дужі й втримали руку. Однак дух таки відштовхнув Скруджа.
Піднісши руки в останнім благанні, Скрудж зненацька зауважив, що шати духові змінилися. Вони осунулися, повужчали й зменшилися, стали такі, як стовпчик від Скруджевого ліжка.
Строфа III. Другий з трьох духів