Укр.література 5 кл Голобородько. Григір Тютюнник. Дивак

На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга — річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому:
—  Гляди ж, сину, річкою не йди. Там ще лід молодий. Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий,
головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ.
Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, снігові очіпки з кілків у тинах — вони стають тоді голі та сором'язливі, як стрижені допризовники.
Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба пожицями. Олесь пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням, аж доки хтось не гукне з двору:
—  А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось підожди, матері скажу!
Олесь підскоче, як злякане пострілом звірятко, засміється тоненько: гі-гі,— і подається в сосни.
В бору снігу мало. То там, то сям пролягає крізь порошу трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах. Тихо навкруги й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром з верховіття. Десь неподалік чути: цюк-цюк-цюк,— дятел порається. Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око.
Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятись: дух спирає, під очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрівається.
Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Ще одна впала. Ось де він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогір.
Зачувши людину, дятел перестав цюкати. Повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корі і зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь хотів дістати її і покуштувати, та передумав — і притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло. А внизу під підошвами в Олеся ворушилось коріння — помирає сосна... Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.
Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених дерев цегляна школа. З бовдурів дим угору тополиними стовпами. Повітря пахне торф'яним духом і весняним випаром сирих вільхових дров. Ліворуч від мосту чорніють миї, виграючи на сонці блискучими хвильками,— там б'ють джерела; а праворуч, на мілині, де лід міцніший, гасає ватага школярів. Лід гнеться, цьворохкає од берега до берега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. З проломин цівками цебенить вода і заливає плесо.
—  Ей, Олесю! — кличуть з гурту.— Гайда з нами подушки гнуть!
—  Навіщо лід псуєте? — у відповідь Олесь.— Він ще молодий.
Дітвора сміється: дивак.
А Федько Тойкало розбишакувато вишкірив зуби і, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:
—  Бий зрадника! — Підскочив, тицьнув Олеся ліктем під скроню і зник поміж палями.
Олесь згарячу ніяково посміхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніво й сіпалось. Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги — білі, круглі, як воляче око. Течія розчісувала зелений кушир, пряли тоненькими ніжками якісь жучки, боком долаючи пружний струмінь. І ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці — він, біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав — вийшов. Ніхто тебе не займає. Іди куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пірце: «Добридень, дядьку! Як поживаєте?» Олесь солодко зойкає, щільніше припадає лобом до криги.
Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця і завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся і застогнав від подиву: щука! В зубах у неї тремтіла маленька пліточка.
— Пусти,— видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не повернулась. А плітка зникла. Він підхопився і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж під чоботом не хрокнула вода.
Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. Під мостом бився об палі вихор, згортав докупки сухий очеретяний лист і гнав його в берег.
Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.
На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрівна ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя, повільно говорила: «А сьогодні, діти, ми будем малювати... перегнійний горщечок. Завдяки цим горшечкам передові колгоспи нашої країни...» Потім вона дістала з портфеля гирунчик і урочисто поставила на стіл.
Діти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлу-ктечко, інший ринку або макітерку. І скільки дірку в денці ніяк було передати, то її чіпляли збоку. Олесь старанно скрипів олівцем і натхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася біля його парти, з зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел: чого тобі тутечки?
—  Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок,— сурово сказала Матильда Петрівна. їй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість, тому й додала:
—  Я поставлю тобі двійку.
У класі увірвався гамірець. Відмінники дивилися на свого вчорашнього побратима співчутливо, а ті, хто вчився через пень-колоду, з радістю чекали на те, що їхнього полку прибуде. Олесь зібрав книжки, виліз з-за парти і рушив до дверей.
—  Куди це ти? — здивувалась учителька. Олесь похнюпився.
—  Я так не хоМ
—  Як це — так!
—  Гирунчика отого не хо' малювати.
—  Чому?
—  Дятла хочу...
Доки Матильда Петрівна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко і опинився на ґанку.
В шкільному садку пурхали синички. В бур'янах вовтузились горобці, скльовуючи реп'яшачі кім'яхи. Десь у вільхах по той бік річки били пеньки: бух, бух, день,— сокира сприснула.
Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози.
Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап'явши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених осокою, шарудів вітер, попискували миші; а в березі терлись одна об одну вільхи, сповнюючи луг тривожним стогоном.
Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади. Олесь радісно мружився йому назустріч, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку на кінчикові носа.
Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали і набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів.
Під тинами на колодках або просто навприсядки сиділи дядьки, смалили цигарки, гомоніли:
—  Он бач: вільха в лузі почорніла... на відлигу, мабуть.
—  Еге ж, риба в ятір піде...
Біля школи грюкнули двері. Діти товпами посунули по домівках.
Ще здалеку помітивши дорослих, хлопчаки бокаса ходять один побіля одного, щоб поборотися. Дивись: зчепились, водяться, хекають, наслухаючи краєм вуха, що скажуть біля тину. А там:
—  Ач'кий геройський парубок!
—  А ото, мабуть, Наталчин,— кажуть біля тину, помітивши Олеся.— Ба яке смирне...
—  Еге, воно якесь дивакувате...
Слухає Олесь і не розуміє: хвалять його чи лають. На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало.
—  На поїж,— сказав ніяковіючи і втиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг.— Бери, дурний, з м'ясом.
Олесеві не хотілось пирога, але він зрадив примиренню і, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю, сухе листя різного карбування, плетене з прядива та волов'ячої шерсті ремезяче гніздо, схоже на башличок.
—  Забейкався ти,— сказав Федько і почав обминати Олесеві пальтечко.
Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав під щирості і солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові. Той заховав подарунок під полу, пом'явся.
—  А вчителька сердилась, як ти пішов...ги-ги... страх! Потім ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: «Гат-
тя-вйо!» — і подався до річки трусити ятері.
В селі ледь вечоріє, а в сосні вже крони зімкнуло пітьмою. Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать підтюпцем, кружляють, ховаються одне за одного, немов у піжмурки грають. Олесь зупиняється — і дерева завмирають.
По той бік сосни чути: сани скриплять, коні пирхають і голос діда Прокопа:
—  А но-но!
Уздрівши Олеся, дід натягає віжки.
—  Сідай, внуче, по солому поїдемо. Олесь радо вмощується, махає на коней:
—  Гат-тя-вйо!
—  А що, поставили п'ятірку? — питає Прокіп, вишкіряючи порожні десна.
Олесь сором'язливо ховає обличчя в рукав.
—  Сьогодні не ставили. Вчора тільки.
Поминули провалля, майже вщерть занесене снігом. На ріллях цілим хутром замаячили скрити.
—  Но-ноу...— стогне Прокіп і ворушить пужалном. Коні щулять вуха, зриваються бігти. А сосни позаду вигойдують «шу-ші-ші-і» — і коні зупиняються.
—  Діду» чого про мене кажуть — дивак?
—  Невстріливий, значить. Дивний еси.— Прокіп двома пальцями, як щипцями, ухопився за ніс і висякався так лунко, що аж коні побіг-ли.— Хто ж ото таке патякає? — спитав перегодом.
—  Дядьки на вигоні.
—  Ет, фармазони... Ти їх не слухай.— Помовчав. А далі: — Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землі порпаєшся. А треба — в людях. Та отак побіля них, отак... Того — ліктем, того — почо-том... Гульк — уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!
Олесь винувато підсьорбує носом.
—  Діду» чому дятел шишки їсть, а щука — пліточок?
—  А то вже хто якого поділля.
—  А я не забрав у дятла шишки,— хвалиться Олесь.
—  І вірно. Навіщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш — дощечку, скажімо, або гвіздочок — тоді бери.
—  Навіщо?
—  Пригодиться.
Коли набирали солому, дід часто сповзав із скирти, нанизував солому на річняки і гуцав так, що аж ліса скрипіла.
—  Товчи, внучку, гніти! — хекав.— А я ще якийсь навильник скину.— І знов дерся на скирту.
Спочатку Олесь надолужав, потім заморився й сів.
—  Навіщо стільки беремо?
—  Як навіщо? — озвався з пітьми Прокіп.— Це ж собі, а не тещі. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Ні? Підростеш — узнаєш. Клята баба.
—  А якщо коням важко буде? — своєї Олесь.
—  Нічого. Зате нам легко. Натопив — і вилежуйся собі на печі. Ти відпочинь, а тоді ще пострибаєш. Воно ж таки груз.
Поверталися додому в темряві. Ліпив мокрий сніг, припорошуючи білим коням спини. Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесь сердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіи гарненько, цьвох — і мимо.
—  Не бий,— благає Олесь.— Бачиш: важко. Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.
—  Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна.
Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митої бороди, захарчав у саме вухо:
—  Поняв?
Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті і привітно світяться вікна в хатках.
Попереду білою стіною підвівся бір. Він уже не гув і не шикав на коней.
—  Мовчить,— тихо сказав Олесь.
—  Снігом забило,— пояснив Прокіп.— Вітер гілля не зрушить.
Дома Олесь не став ждати, доки дід з матір'ю скидають солому, швиденько роздягся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.
—  Ото ж я кажу,— говорив дід,— неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагоні...
Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.
—  Замерз, онучку? А ти ножки — на черінь, а зверху — кухваєчкою...
Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив. Прокіп підняв брови сторчка.
—  Он диви, чого це він розприндився?
—  Геть, не займайте його,— сумно обізвалась мати з хатини.— їжте вже.
—  А хіба я що? — мимрив Прокіп.— Я йому нічого такого й не казав...
Він їв швидко, винувато витріщив очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.
Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гуска взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.