16:23 Укр.література 5 кл Голобородько. Про правду і кривду | |
Укр.література 5 кл Голобородько. Про правду і кривдуЖили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька: — А що, дядьку, як лучче тепер жити: чи правдою, чи неправдою? — Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда. — Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити. — Ходім на суд. — Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо: як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз. — Ну, добре. І пішли вони дорогою. Про правду і кривду. Ідуть, ідуть — зустрічається їм чоловік (із заробітків, чи що, йшов). — Здоров, чоловіче добрий! — Здоров! — Скажи, будь ласкавий, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою? — Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду знайшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою. — Ну, оце раз моя правда! — каже дядько. А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їм пан. А небіж і каже: — Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає. — Ну, добре. От порівнялися з паном і питають його: — Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою? — Б-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою. — Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько. Небіж ще дужче зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже: — Ну, поспитаймося ж попа, цей уже правду скаже, на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде. — Ну, добре! Як порівнялися з попом, питають його: — Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою? — Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою. — Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько. Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлося йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би то повіситись. Про правду і кривду «Ото,— думає собі,— добра гілка — кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б». Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Заліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертнії, їхній ватаг. І питає він своїх слуг: — Ти що сьогодні наробив? — Е... я такого наробив, що там хоч що хай роблять — не справляться. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас. — Добре ж ти зробив, та ще не так. — А як же? — Там посеред яру, в лісі, росте три дерева. Хто ті три дерева зрубає та положить навхрест на греблю — вгатить. — О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити! — Ну, а ти ж що зробив? — питає він другого. — Е... Я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні каплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей! — Добре ти зробив, та ще не так,— каже ватаг. — А як же? — Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред города,— буде вода на весь город. — О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це робити! — Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього. — Е... я такого наробив, що хай там хоч що не роблять — нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай як лікують, нічого не подіють, буде наша. — Добре ти зробив, та ще не так. — А як же? — Хто відрубає глухого кутка та підкурить — така буде, як і перше. — Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити! А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю». Пішов. Приходить до греблі, а там пан б'є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже: — Е-е, пане! Б'єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені — як вгачу? — Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли). — Дайте ж мені людей шість чоловік та ще й три підводи. — Візьми. Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером. Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема; може, й то правда; може, дам я їм води». Про правду і кривду Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер води на коромислі. — Що це ти, бабусю, несеш? — Воду, синочку. — Дай же й мені напитись. — Е-е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верст; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім'я у мене велика, пропаде без води. — Я от прийду у ваш город, наділю водою всіх і буде тієї води з вас довіку. Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком і розказала всім горожанам, що іде такий чоловік, що воду їм дасть. Горожани всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його — потекла вода відтіль по всьому городу. Горожани нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає: «Поїду ще в те королівство, де королева дочка нездорова,— може, вилікую її». Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі сумні, бігають та охають! Він і питає їх: — Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хай як вони її не лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував. — Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів! — Отже, скажіть королеві. Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже: — Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе, ще й дочку свою віддам за тебе. Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кута, підкурив її — і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше. Король і всі люди стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже цьому чоловікові: — За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру, ти будеш королем на моїм місці. Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік. Прокоролював він уже кілька літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його: — З якого ти королівства? — З такого-то. — Із якого города? — З такого-то. — Як прозиваєшся? — Так-то. Тут король і признався, що він його небіж — той, що безвісти пропав. — Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою,— от же ні! Ти тільки купець, а я король правда кривду переважила! — Як же це сталось? Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все... А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши: — Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою. Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає: «Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві». Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Про правду і кривду Але цьому не так прилучилося — де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці. | |
