08:57 Українська література 5 клас. Урок 16 | |
Українська література 5 клас. Урок 16Урок 16. Література рідного краю. Місцеві перекази й легенди Харківщини Мета: - Навчальна: зіставити легенду й переказ; формувати навички роботи з текстом, сприяти зацікавленню учнів матеріалом уроку. - Виховна: виховувати інтерес до історії рідного міста, героїчного минулого нашого народу. - Розвивальна: розвивати творчі здібності учнів, прищеплювати інтерес до навколишнього світу. Тип уроку: засвоєння нових знань і формування вмінь. Обладнання, наочність: дидактичний матеріал. ПЕРЕБІГ УРОКУ I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ II. АКТИВІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 1. Вступне слово вчителя — Наш сьогоднішній урок — незвичайний. Щоб побачити дивовижний стародавній світ нашого краю, треба мати хист. А для цього кожній людині потрібно любити свою землю, милуватися її чарівними краєвидами, захоплюватися її історією, пізнавати цікаві факти історичного минулого нашого краю. Для цього нам потрібно зануритися в цікаві подробиці тогочасної дійсності. І тоді нам відкриються всі таємниці, що приховувалися від нас нашими пращурами. Ми з вами вирушаємо з вами в минуле і спробуємо якнайбільше дізнатися цікавих фактів з історичного минулого нашого краю. Саме тому тема нашого уроку «Місцеві перекази і легенди Харківщини. Щоб почати нашу подорож, нам слід пригадати все, що ми знаємо про легенди та перекази. 2. Актуалізаційна бесіда - Що таке легенда? - Як виникали легенди? - Які ви знаєте особливості легенди? - Поясніть, що таке переказ. - Які його особливості? 3. Слово вчителя — Територія Харківщини вважається центром східноукраїнських земель, давня історія якої бере свій початок у далекому минулому. Колись у степах і лісостепах сучасної України жили скіфи та сармати, які займалися тваринництвом, землеробством і ремеслом, а також племена унікальної Салтівської культури, стародавні сліди якої були знайдені в селі Верхній Салтів (Вовчанський район Харківської області). У VII—X ст. частина Харківської області входила до складу Хазарського каганату. У Х-ХІІ сторіччі на правому березі річки Уди було розташоване старослов'янске місто Донець, яке неодноразово згадується в літописах,— один із форпостів Київської Русі в боротьбі з кочівниками. У першій половині XII сторіччя під час татаро-монгольської навали територія краю зазнала великого спустошення і невдовзі перетворилась на так зване «Дике поле», покрите лісами та степовими травами. Саме тут, між лісами й болотами, пролягав сумнозвісний Му-равський шлях — шлях із Криму на Русь, яким здійснювали набіги за здобиччю та невільниками кримські та ногайські татари. Для захисту від них на початку XVII століття серед «Дикого поля» почали створювати перші нечисленні укріплені пункти — невеликі фортеці та остроги — Царе-Борисів (1600 рік), Чугуїв (1638 рік). Валки (1646 рік). Активне освоєння цих земель розпочалось в 30-ті роки XVII сторіччя, а масового характеру досягнуло під час визвольної війни українського народу в 1648-1654 роках. Тоді на великих територіях сучасного Сходу України переважно жили вихідці із Задніпров'я. Землі ці почали називати Слобідською Україною, або Слобожанщиною, центром якої став Харків, заснований 1654 року на злитті річок Харків і Лопань. Упродовж 1656-1659 років, під керівництвом першого воєводи Воїна Селіфонтова, на місці сучасної центральної частини міста була збудована дерев'яна фортеця. Тому на першому гербі Харкова були зображені золотий натягнутий лук зі стрілою на зеленому полі. Для захисту від татар у середині XVII сторіччя створені Харківський, Ізюмський, Охтирський, Сумський та Острогозький слобідські козачі полки. Харків швидко став воєнно-адміністративним, а пізніше — торговельно-ремісничим і економічним центром усієї Слобожанщини. У період формування та розквіту Східно-Слобідських земель України (XVII сторіччя) Харків дістав статус губернського міста, а 1780 року став центром Харківського намісництва. 1781 року імператрицею Катериною II Харківській губернії був дарований новий герб: «...в зеленому полі покладені хрестовидний ріг достатку з плодами, які знаходяться в ньому, та квітами і Меркур'єв жезл, які символізують як достаток оточуючих країв того міста, так і торгівлю, що проводиться на знатній ярмарці яка там буває...» Цей герб був офіційною емблемою Харківської губернії до 1917 року, таким є він для Слобожанщини і зараз. Життя та подальший розвиток регіону повністю виправдали значення цієї символіки. Харківський регіон та Харків стали великим центром ремесел та торгівлі на півдні Російської імперії. Уже з кінця XVII — початку XIX сторіччя в губернії виникають перші мануфактури, а пізніше — фабрики та заводи. Радянський уряд на Харківщині в грудні 1917 року проголосив перший Всеукраїнський з'їзд Рад. З 1919 по 1934 роки Харків був столицею України. У 1930-1931 роки на Харківщині була проведена колективізація сільського господарства. Голодомор тих років залишив свої жахливі сліди: смертність на Слобожанщині виросла в одинадцять разів. У 1930-ті роки на Харківщині відроджували старі промислові підприємства, споруджували нові гіганти індустрії: тракторний, верстатобудівний, підшипниковий, турбогенераторний та інші заводи. Багатством краю є джерела мінеральних вод — Березівське, Рай-Єленівське та інші. Область розташована на вододілі Дону і Дніпра. На її території протікає 156 річок завдовжки понад 10 км. Найбільші — Сіверський Донець (довжина 380 км в межах області), Орель (довжина 200 км) в межах області, Оскіл (довжина 177 км в межах області). Сіверський Донець по праву вважається однією з найкрасивіших річок України. У межах області налічується 36 озер. З інших озер слід зазначити красиві озера Борове й Біле. Окрім природних озер, на території області налічується 1910 водосховищ. Ми з вами вже трохи дізналися про історію та географічне розміщення нашого рідного краю. Давайте повернемось із вами у недалеке минуле. 4. Подорож у минуле Краю наш, краю, предковічна земле! Кого тобі тільки не довелося побачити за прожиті віки! Скіфи, кіммерійці, скити, сармати, готи, гуни, анти, проболгари, алани, печеніги, торки-гузи, половці, давньоруські князі зі своїми дружинами, татари, литовські князі, стада Золотої Орди, ногаї, козацькі поселенці, руські служилі люди... Преосвященний Філарет у своєму описі Харківської єпархії писав: «Обливав тебе, земле, кров'ю дітей твоїх татарин, рискав по тобі дикий половець, а ще раніше спустошував дикий гот». На місцях старовинних городищ дуже багато всіляких підземель, печер, льохів, що з'єднуються між собою, у зв'язку з чим виникло чимало легенд та переказів. Ось деякі з них. Текст 1 «Цікава і романтична легенда про назву річки Вовчої і її появу. Колись давним-давно в долині річки жила зграя вовків. Вони полювали на дичину, вишукуючи свою здобич в урочищах. Вожаком зграї був сильний і сміливий вовк. Але він потрапив у пастку, поставлену людьми... Зграю очолила молода вовчиця. Частина зграї приєдналась до неї, а частина почала ставитись ворожо, прагнучи обрати свого вожака. Тоді вовчиця вивела свою зграю у верхів'я ярів і оголосила непокірній частині вовчого племені, що віднині ті стануть об'єктом здобичі, як і косулі, зайці і всіляка інша вовча дичина за непокору. Вовчиця зі своїм оточенням прийшла до верхів'я яру і там почала рити велику і зручну нору для свого потомства. Але з нори раптом хлинула вода, декілька днів потоки текли по долині яруги (нині — урочище поблизу села Новоолександрівки). З часом потік затих, перетворившись на ключ, з якого бере початок річка. І почали ту річку називати Вовчими Водами, сучасна назва — «Вовча». Від назви річки виникла і назва Вовчої слободи (нинішнього міста Вовчанськ)» Текст 2 «У селі Верхній Салтів, на Валку, на місці аланського городища в підземеллях знаходиться таємничий замок. У печерах того замку повно зброї,— зброя та козацька та турецька, в діжках повно пороху. В схованках, в печерах стоять діжки, повні золотих монет та коштовностей у вигляді жіночих прикрас, що залишили турки 200 років тому». Текст З «У верхньосалтівських печерах кам'яної копальні, що знаходиться під нинішнім колгоспним садом, половецький хан Кончак ховав награбоване в схованках цієї каменоломні. Хоча пройшло з тієї пори 800 років, в засипаних підземеллях хорониться велика кількість скарбів. Аякже! На те їх ховали, щоб не кожен міг знайти!» Текст 4 «На Валку села Верхній Салтів, де була колись хазарська фортеця, стояли золоті ворота на вході в ту фортецю. Коли напав князь Святослав на наш Салтів (чи як там його звали в той час? Савгар!), фортеця була повністю зруйнована, все, що можна було забрати, пограбовано, а золоті ворота князь Святослав вивіз у Київ... Ні, ворота ніхто не вивозив. Закопали їх на Валку,— вони і досі там. От якби їх знайти! Всьому б селу, в кожну хату, провели б телефон, газ, всі вулиці заасфальтували... і воду б провели! І автобус ходив би (як колись, в радянські часи) в Вовчанськ п'ять разів на день! А коли жили козаки в тій фортеці, вони постійно ходили плавом по річці торгувати на Дон, далі перетягували човни в Волгу, а по Волзі — в Каспійське море, і далі — на багатий Схід. Човни будували тут, під Рубіжним, біля Масютиної гори: «чайки» їх називали. Так ось, у тутешнього атамана, Дорошенка, який пізніше переселився в село Дорошенкове, був золотий човен, на ньому звідкись зі Сходу, (з далекого Ірану) привіз він собі полонянку-принцесу і зробив її дружиною. На тому човні заморська принцеса любила виходити на прогулянки по Дінцю,— на веслах сиділи спеціальні колодники, прикуті до лавок. Коли Дорошенко переселився в степ (а село Дорошенкове знаходиться на маленькій річечці Хотімельці,— «чайці» там нічого робити), то човен той золотий залишився в іншого отамана, кажуть, звали його — Андренко. Той Андренко в підземеллі на Валку зробив цілий музей: переніс туди і Золоті Ворота, і Золотого Човна, і інші коштовності. А коли напали на Салтів татари, отаман Андренко наказав закласти на вході в підземелля діжку з порохом і запалити той порох. Ось так завалили вхід у той козацький музей. Все золото до цього часу там, сховане від нас. А у одного козацького отамана був любимий кінь, на якому він ходив в походи на турків та татарів,— дуже багато багатства приніс йому той кінь отаману, на ньому він привіз собі казачку десь з Кубані,— невиданої краси була казачка... Так ось, коли коня було вбито в одному з боїв, то його хазяїн (а в нього було багато золота) приказав спеціальному скульптору виплавити з того золота коня в повний зріст. Того коня також зберігали в тому козацькому музеї,— його також треба шукати в підземеллях на Валку». Текст 5 «А в урочищі Яндила є бездонна криниця. Викопана вона ще Коб'яком, ханом половецьким. Вода в тій криниці така смачна,— прямо солодка! Дна в тій криниці немає. Кажуть, що в тій криниці татари триста років тому потопили сундук з золотими монетами. Один від одного ховали, думали, що пізніше дістануть,— вони ж не знали, що криниця без дна. Як не старались виловити той сундук — не получилось. І воду вибирали — в тій Яндилі такий приток води, що рівень не зменшився ні на сантиметр. Само слово «яндила» — татарське, воно означає «сундук». Ось і лежить той сундук в тій Яндилі... А в тому колодязі, що поряд з садибою Капинос В. К., є підземний хід, який веде в підземелля на Валку, в городище. Колись цей колодязь був не колодязем, а просто виходом запасним з фортеці. Як чистили цей колодязь, так бачили той хід в підземелля: арка з великих кам'яних брил оранжевого та червоного кольору, стіни ходу обкладені камінням сірого кольору. В десяти метрах від входу — розгалуження в сторону,— ще один прохід вліво. Куди він веде? Ясно, що в підземелля, але що там зберігається? Кажуть, що повно там золота...» Текст 6 «А в Масютиній горі, що біля села Рубіжне, в печерах, залишених ще Батиєм, теж повинно щось бути,— в тому місці був паром, там жив спеціальний перевозщик-паромщик, який був на службі у Батия,— він за плату перевозив подорожніх людей. У тих печерах в Громадянську війну ховався якийсь Масюта зі своїм загоном бандитів, вони в ці печери звозили награбоване добро. Печери були такі великі, що там вільно міг розвернутися віз... По закінченні І Світової війни Масюта втік за кордон, захопивши частину своїх скарбів, а основна маса залишилася в завалених печерах (тоді вони, печери, ще не були завалені). Під час Великої Вітчизняної війни Масюта повернувся в наші краї з німцями, мешкав тут до 1943-го року, поки не розпочався відступ німецької армії. І ось він, коли зрозумів, що німці програли війну, вирішив залишитись тут, а не відступати з німцями. Кажуть, коли наші наступали, то ніяк не могли прорвати оборону німецьку. Так ось, Масюта перейшов Дінець, потрапив до командира танкового батальйону чи бригади і запропонував свою допомогу: він знав, де знаходиться підземний перехід через Масю-тину гору (тоді вона так не називалась), який іншим своїм виходом закінчується далеко, аж під Варварівкою... Кажуть, зайшли танки в підземелля біля Рубіжного, а вийшли під Варварівкою, в тилу у німців... Ну і дали вони чосу! Розповідав сам учасник того підземного переходу та бою, танкіст, якого відразу після війни запрошували на піонерське вогнище, на зустріч до Верхньосалтівської школи, Гоков Пилип Антонович. В тому бою він заробив звання Героя Радянського Союзу. А той підземний хід залишався ще довго, поки не почали траплятись всілякі нещастя: кількох чоловік засипало там, ось і приказали воєнним зірвати вхід і вихід в Масютину гору. А Масюта після війни потрапив на Соловки, в табір для полонених. В Рубіжне повернувся десь в 57-му році хворий, старий і немічний. Прийшов до підземелля Масютиної гори, почав копати, розкопувати вхід, засипаний під час вибуху... Кажуть, так і вмер з лопатою під горою на березі річки... Ось так і називається тепер ця гора — Масю-тина... А скарби, закопані Масютою ще в Громадянську так і лежать в тайниках того знаменитого підземного переходу». Текст 7 «А на Нетечинській горі колись, ще до революції, знайшли великий клад — скарб, багато дорогоцінного каміння і прикрас... Кажуть, той скарб був закопаний якимсь татарським ханом Гі-реем. Він зі своїми вояками пограбував Київ, його церкви, і віз Московському царю Івану Васильовичу (татари в той час дружили з Москвою) дарунок з пограбованого Києва. Верхній Салтів тоді називався Салтановський Колодязь, він стояв на перехресті сухопутних та річкової доріг, був перевальним пунктом, місцем перепочинку подорожніх. Ось цей Менглі-Гірей зупинявся на перепочинок в Салтанівськім Колодязі. Частину добра сховав в тайнику на Нетечинській горі, щоб на зворотній дорозі все це забрати. Царю було довезено лише золоту чашу та дискос... Ви почитайте про царювання Івана Васильовича,— там про все це написано. І про МенгліТірея, і про дискос з чашею, і про Київ та Салтів. На зворотньому шляху цього проходимця було вбито, а скарб лежав до 1905 року, коли його знайшли археологи». Текст 8 «Та в Верхньому Салтові стільки всього находять, що якби все те попадало в музеї, то ми б були такі знамениті та багаті! Кажуть, козаки полюбляли ховати скарби, як зараз кажуть, на перехрестях доріг. Треба шукати, і знайдеш. Тільки потрібно знати, де проходили старинні дороги. Закопували вони, козаки, шапки з золотом, що відбирали у татарів. На тих місцях завжди виростає кущ папороті, яка цвіте раз на рік, в ніч на Івана Купала. Хто побачить ту квітку, той знайде татарську шапку. Але ту папороть охороняє якесь страховисько. Раніше хлопці ходили в Ніч на Івана Купала шукати скарби. Було, стільки нарозповідають всіляких страхів, що дівчата аж пищать». А на Писарянському містку одна із заклепок зроблена із чистого золота. Тільки ніхто не знає, яка... А на Коб'яковому полі стояла висока вежа, де жила якась принцеса. Багато до неї сваталося козаків. Та вона чекала свого Коб'яка, який був в турецькій неволі. Так і не дочекалась. Загинув він в неволі... А, може, іншу знайшов...» III. ОСМИСЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ - Чому, на вашу думку, ми сьогодні говорили саме про легенди та перекази нашого краю? - Про яку тварину розповідається в легенді про назву річки Вовча? - У якому селі знаходиться таємний замок? - Де ховав награбоване половецький хан Кончак? - Що вивіз князь Святослав із села Верхній Салтів? - Скульптуру якої тварини виплавили із золота на повний зріст за наказом отамана Андренка? - Ким викопана криниця в урочищі Яндила? - Що означає слово «яндила»? - Яку назву мав Верхній Салтів? IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ УРОКУ, ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ - Перекажіть кілька легенд. - Чим відрізняється переказ від легенди? - Чи знаєте ви, звідки походить назва села, селища, міста, з якого родом ваші батьки, бабусі, дідусі? - Напишіть маленький твір на п'ять речень «Моє враження від почутого на уроці». V. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ Учитель. Отже, і тепер в Україні, мабуть, не знайти такого міста чи села, де б у людській пам'яті не зберігалися чудові фантастичні або реалістичні художні історії про конкретних героїчних осіб, які там діяли, про таємні скарби, що приховували. Із покоління в покоління передаються розповіді про певні місцини, ріки, озера, ліси, гори, долини та історичні згадки про визначні події, що тут відбувалися. Усі ці оповіді є правдивими, але містять елементи фантастики, тому їх можна назвати легендами та переказами. VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ Ознайомитись з біографією та творчістю І. Франка. Читати казку «Фарбований Лис». | |
