Строфа I. Марлеєва тінь

Від того дня, коли єдиний компаньйон Ебенезера Скруджа пішов із життя, минуло сім років. Однак на вивісці, що прикрашала двері їхньої контори, як і раніше, було написано: «Скрудж і Марлей»...  
(...) О! Скрудж був справжній «жмикрут»: він умів міцно схопити людину як кліщами, придушити, скрутити, згребти. Це був старий грішник — заздрісний, жадібний, твердий і гострий, як кремінь, але ніяке кресало не могло викресати з нього благородної іскри, скритний, потайний та самостійний, як той слимак. Через холод у душі і вся постать його немов заморозилася: ніс загострився, щоки зморщились, хода стала скутою, очі почервоніли, тонкі губи посиніли, а голос — хитрий та прикрий — скрипів. Холодний іній лежав у нього на голові, на бровах і на сухім підборідді. Скрудж всюди носив із собою той холод; у найгарячіші дні він морозив ним свою контору і не давав їй нагрітися хоч би на один градус навіть на Різдво. Надвірний холод і тепло не впливали на Скруджа. Ніяка спека не могла зігріти Скруджа, ніякий холод не морозив його. Не було вітру, жорстокішого за Скруджа, снігу, упертішого, дощу, такого невблаганного, як Скрудж. Найгірша негода не могла знайти в Скруджеві такого місця, де б пройняти його. Злива, град, сніг, сльота мали тільки одну кращу за нього прикмету, — вони бувають часом щедрі, а Скрудж ніколи.
Ніхто на вулиці, зустрівшись із ним, не спинявся, щоб привітно спитати в нього: «Як ся маєте, пане Скрудже? Коли ви зайдете до мене?» Старці ніколи не сподівалися від нього милостині; діти ніколи не питали в нього, котра година; ніхто ніколи за все його життя — ні чоловік, ні жінка — не попросив його показати дорогу. (...)
Скрудж не звертав на все те ніякої уваги. Йому навіть подобалося протовплюватися дорогами людського життя, нехтуючи людським співчуттям.
Якось, перед одним з найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура. Туман аж проймав. (...)
Скрудж не зачиняв дверей у своїй кімнаті, щоб наглядати за писарем, що переписував папери в сусідньому закамарку', тісному та темному, неначе бочка. У коминку н Скруджа ледве горіло, а в коминку в писаря так мало було вогню, що здавалося, неначе там жевріла одна жарина. Але писар не міг підкинути вугілля, бо скринька з вугіллям стояла у Скруджевій кімнаті й кожного разу.
як писар увіходив туди з лопаткою, щоб набрати вугілля, господар казав йому, що, мабуть, їм доведеться розлучитися. І писар замотав шию білою хустиною і думав, як би його зігрітися коло свічки, але це була важка справа!..
—  Будьте здорові, зі Святим вечором, з веселим Різдвом, дядечку! Щасти вам, Боже! — залунав зненацька радісний голос. То говорив Скруджів племінник, хутко ввійшовши до хати.
—  Що за дурниці! — відказав Скрудж.
Племінник зігрівся, швидко йдучи по холоду та по туману; на щоках у нього грала краска, очі блищали. Він був дуже гарний у цю хвилину.
—  Різдво дурниці, дядечку?! — спитав племінник. — Ви, звичайно, так не думаєте?
—  Думаю, — відповів Скрудж. — «Веселе Різдво!» Яке ти маєш право веселитися? З якої речі тобі радіти? Ти, здається, доволі вбогий...
—  Змилуйтеся! — весело промовив племінник. — Краще скажіть, яке ви маєте право сумувати? З якої речі ви такі похмурі? Ви, здається, доволі багаті?..
Скрудж не знайшов цієї хвилини кращої відповіді й знову промовив:
—  Ат, дурниці!
—  Ну, та не гнівайтеся ж, дядечку! — сказав племінник.
—  Як же мені не гніватися, — бурчав дядько, — коли той світ, де я живу, заселений такими дурнями, як ти! «Радісне Різдво!» Не говори мені такого. На Різдво платять борги без грошей; воно показує, що чоловік став на рік старший і ні на одну годину не став багатший; це той час, коли треба лічити по книгах і бачити, що кожна стаття за всі дванадцять місяців була проти нас. Коли б я міг робити так, як бажаю, — скрикнув Скрудж з лютістю, — то я б кожного дурня, що шляється та славить Христа, зварив разом з його різдвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце! (...) Святкуй собі Різдво по-своєму і не заважай мені святкувати його, як я хочу.
—  Хіба це святкування! — скрикнув племінник. — У тім-то й річ, що ви його зовсім не святкуєте!
—  Ну, то не заважай мені зовсім про нього не думати. Нехай воно тобі буде щасливе! А справді, чи принесло воно тобі коли-небудь щастя?
—  Є багато речей, що я з них міг би добути щастя, але я ними не скористався, — між іншим і Різдво так само. Але, окрім моєї великої шаноби до Святого Різдва, я ще вважаю цей день найкращим у цілому році; добрий, веселий, ласкавий, привітний день! Єдиний з усіх довгих днів, коли всі вузькі серця ширшають, єдиний день, коли всіх бідніших людей вважають за своїх товаришів у житті, а не створіннями іншої породи. І через те, дядечку, хоч Різдво й не поклало мені в кишеню ані шматочка злата або срібла, а я все ж певний, що воно мені дало добро і буде ще його давати; я славлю його.
Писар в закамарку заплескав у долоні на хвалу, але зараз же зрозумів недоречність такого вчинку і почав мішати вугілля в коминку, та й загасив останні бліді іскри.
—  Давайте, плещіть більше, — гримнув на нього Скрудж, — то ви відсвяткуєте Різдво, згубивши службу! (...)
W Племінник запросив Скруджа до себе на святкування Різдва, але той знехтував його пропозицією. Щиро побажавши дядькові гарних свят, юнак пішов.
Потім до Скруджа завітали два джентльмени, які збирали гроші для бідних. Господар фірми «Скрудж і Марлей» відмовився зробити пожертвування, пояснивши це тим, що не бажає підтримувати лінощі людей, які не вміють належно себе забезпечити.
День добіг кінця. Неохоче «подарувавши» писареві вихідний, Скрудж пішов з контори й, пообідавши в трактирі, вирушив додому. Жив він у похмурому будинку, який колись належав Марлеєві.
Щойно Скрудж зібрався увійти до помешкання, як йому здалося, ніби молоток біля дверей перетворився на обличчя померлого компаньйона. Та за хвилину примара зникла. Старий був дещо спантеличений, але, промовивши «дурниця», упевнено переступив поріг.
Усередині було холодно й темно. Скрудж влаштувався біля каміна, у якому ледь жеврів вогонь. Привид Марлея вперто з'являвся то тут то там, але Скрудж щоразу відмахувався словом «дурниці». Коли ж дивний гість щосили забряжчав своїм ланцюгом і зняв хустку, яка підтримувала його нижню щелепу, Скрудж нарешті повірив власним очам. Він упав на коліна й затулив обличчя руками. 
—  О змилуйся! — скрикнув він. — Нащо ти, страшний привиде, так турбуєш мене?!
—  О чоловіче з людським розумом, чи віриш ти тепер у мене? — спитав дух. (...)
—  О Скрудже! — сказав привид. — У кожного чоловіка душа не повинна бути замкнена, — треба, щоб вона завжди зустрічалася зі своїми близькими, щоб мала співчуття до інших; коли душа не робила цього за життя, то мусить спокутувати це по смерті. Вона засуджена тинятися по світу й бачити, — о горе мені! — те бачити, до чого вже не може прилучитися, тих бачити, що за життя могла б з ними ділитися, що їхнє щастя тримала у своїх руках.
Привид знову застогнав, затряс ланцюгом і почав ламати свої прозорі руки.
Ви закуті,        промовив Скрудж тремтячим голосом.        Через що?
—  Я ношу ланцюг, який сам собі скував за життя, — відповів привид. — Я одягнув його з власної волі і з власної волі його ношу. Хіба ж тобі не знайомий цей ланцюг?
Скрудж дедалі сильніше тремтів.
—  Можливо, — вів далі привид, — ти хочеш довідатися про вагу та довжину ланцюга, який ти сам носиш? Твій ланцюг був такий самий, як мій, за сім років перед цим. Від того часу ти багато працював коло нього, і він зробився дуже важкий.
Скрудж глянув додолу, немов сподівався побачити навкруги себе довгий залізний ланцюг, але не побачив нічого. (...)
—  О нещасна, скута істото! — скрикнув привид. — Ти не знаєш, що коли б людина хотіла робити те добро, що вона може зробити, то ціле життя здалося б їй коротким! Не знаєш ти, що ніяке каяття не може полагодити життя, страчене даремно. І я цього раніше не знав! І я такий був!
—  Але ж ти завжди був хорошим, діловим чоловіком, Якове, — зауважив Скрудж заїкаючись, бо відчув, що Марлеєві слова приходиться й до нього.
—  «Діловитим»! — скрикнув привид, ламаючи руки. — Моє діло мусило бути — усі люди, спільне добро, любов, співчуття, терпіння, доброчинність, — оце все було моє діло! Торгові справи були тільки краплею того моря справ, що мені було призначено.
По тій мові привид простягнув до Скруджа свого ланцюга, неначе один цей ланцюг був причиною усіх його мук, а потім знову кинув його додолу зі страшенним брязкотом.
—  У цю пору року я найбільше страждаю, — казав він далі. — О, навіщо я ходив, заплющивши очі, між своїми близькими; чому я жодного разу не підвів очей до тієї зірки, що завела волхвів до убогої печери! Хіба мало тут бідних домівок, що сяйво тієї зірки завело б мене до них! (...) Я не маю права сказати тобі, через що я з'явився перед тобою сьогодні у видимій постаті. Але скажу тобі, що я часто, дуже часто сидів коло тебе без твого відома.
Це не втішило Скруджа; він затремтів і обтер піт з обличчя.
—  І це не легка частина моєї кари! — продовжував привид. — Сьогодні я прийшов для того, щоб сказати, що ти ще можеш мати надію уникнути моєї долі. Я допоможу тобі.
—  Ти завжди був моїм добрим другом, — промовив Скрудж, — дякую тобі!
—  До тебе прийдуть три духи, — закінчив привид. (...) Без їхнього візиту ти матимеш таку саму долю, як я. Сподівайся першого з них завтра о першій годині ночі.
—  Чи не можна б мені прийняти усіх разом і на тому скінчити. Якове? — натякнув Скрудж.
—  Другого сподівайся на другу ніч, у ту саму годину. Третій прийде на третю ніч з останнім дзвоном півночі. Мене ти більше не побачиш; але задля твого власного щастя пам'ятай псе, що було цієї ночі. (...)
Тінь Марлея здійнялася у повітря, де, жалісно завиваючи, літали численні привиди, скуті довгими ланцюгами. Багатьох з них Скрудж знав, коли вони були людьми. Один з його колишніх знайомих був прикутий до величезної вогнетривкої шафи. Він жалівся на те, що не може допомогти бідній молодій матері, яка сидить на порозі з дитиною на руках... Тієї ночі Скрудж заснув, не роздягаючись.  
Літературний практикум
1. Схарактеризуйте Скруджа. Яке враження справив на вас цей герой?
2. Знайдіть! Які риси характеру Скруджа відбилися в його зовнішності? Наведіть відповідні цитати.
3. Як Скрудж ставився до оточуючих?
4. Чому Скрудж не святкував Різдва? Процитуйте його пояснення. Що ви можете на це заперечити?
5. З якою метою до Скруджа завітав дух Марлея?
6. За що і як було покарано Марлея після смерті?
7. Що має на увазі Марлей, коли стверджує: «Я ношу ланцюг, який сам собі скував за життя»'! Що означає цей ланцюг і його довжина?
8. Подискутуйте! Як Скрудж розуміє щастя? А його племінник? Хто з них, на ваш погляд, правий? Як ви розумієте зміст поняття «щастя»?
Відкрити людину в людині