Строфа II. Перший з трьох духів

Скрудж прокинувся опівночі. Він був здивований тим, що проспав майже добу. Рівно о першій годині перед ним постав дивний гість.  А
(...) Цей гість був чудною істотою: він мав дитячу постать, але був більше схожий на діда; однак якийсь дивний простір одсовував його від очей і зменшував у дитину. Волосся спадало йому на плечі й було зовсім біле, як у діда, але на його свіжому обличчі не було жодної зморшки. Руки в нього були довгі та міцні, голі, так само як і ноги, але ноги були дуже делікатні. На гостеві була сорочка, дуже біла, підперезана ясним блискучим поясом. Він держав гілку вічнозеленої зимової рослини, а вбрання його було прикрашене літніми квітками. Але найдивніше було те, що від його голови йшло широким пасмом світло, — воно освітлювало псе навкруги. Але під рукою він тримав великий гасильник, і здавалося, що коли він в якусь смутну хвилю надягне той гасильник замість капелюха, то світло зараз погасне. Але і це ще не було найдивніше в тому створінні, як придивився Скрудж. Він мінився та світився то з одного боку, то з другого; там, де за хвилину був ясний, робився темний, вся духова постать була ясна подекуди і весь час міняла свої обриси. То він був з однією рукою, то з однією ногою, то зненацька мав двадцять ніг; то були самі ноги без голови, то голова без тіла; при всіх тих змінах не можна було навіть спостерегти, якої форми була кожна частина його тіла, — так вони хутко зникали в темряві. Зненацька, на диво Скруджеві, дух знову став сам собою — ясним і світлим, як і спочатку.
—  Чи це не ви, добродію, той дух, що про його відвідини мені казано? — спитав Скрудж.
- Я.
Голос у нього був лагідний та любий, але, дивна річ, лунав той голос так, неначе дух був оддалік, а не близесенько від Скруджа.
—  Хто ви і що ви таке? — спитав Скрудж.
—  Я дух минулих Різдвяних свят.
—  Давно минулих? — жваво спитав Скрудж, придивляючись до малесенької істоти.
—  Ні, тих Різдвяних свят, що відбувалися на твоїй пам'яті. Скруджеві (він сам не знав через що) дуже захотілося побачити
духа в капелюхові, і він попросив його одягнути.
—  Що? — скрикнув дух. — Невже ти хотів би так хутко знищити людськими руками те світло, що від мене йде? Хіба не досить того, що ти та інші такі, як ти, зробили цю шапку та примушують мене носити її цілими роками, насунувши по самі брови? Скрудж, звичайно, сказав, що він зовсім не хотів образити духа, і додав, що він не пам'ятає, щоб коли-небудь хотів надіти на духа шапку. (...)
Побачивши, що дух веде його до вікна, Скрудж ухопився за його одяг І з благаючим поглядом скрикнув:
—  Я ж людина, я можу впасти!
—  Дай я доторкнуся до твого серця, — сказав дух, поклавши йому руку на груди, — і мій дотик підтримає тебе тепер і потім.
По тій мові вони пройшли крізь стіну й опинилися на сільській дорозі. З обох боків простягайся поля, місто зовсім зникло, не було видно й знаку. Зникли теж туман і темрява; був ясний холодний зимовий день, і земля була вкрита снігом.
Скрудж озирнувся і, сплеснувши руками, скрикнув:
—  Боже мій, та я ж тут ріс, я був тут дитиною!
Дух ласкаво глянув на нього. Його делікатний дотик, хоч дуже легенький та короткий, здавалося, все ще впливав на почуття старого чоловіка.
Скрудж почув у повітрі тисячі запахів, з ними були пов'язані тисячі давно забутих дум, надій, утіх і турбот.
—  Твої губи тремтять, — зауважив дух. — А що це в тебе на щоці? Скрудж пробурмотів, заїкаючись, що то прищ, і попросив духа,
щоб він його вів куди хоче.
—  Чи ти пам'ятаєш дорогу? — спитав дух.
—  Чи я пам'ятаю дорогу? — скрикнув Скрудж із запалом. — Та я міг би йти нею, зав'язавши очі!
- Дивно, що ти протягом стількох років не згадав про неї, — зауважив дух. — Ну, ходімо!
Вони пішли дорогою. Скрудж упізнавав кожні ворота, кожний стовп, кожне дерево. За деякий час з'явилося й село. Он місток, он церква, он в'ється річечка. Кілька коненят бігло підтюпцем, на них їхали хлоп'ята й перегукувалися з Іншими хлопцями, що сиділи на сільських візках, а поганяли коней господарі. Діти були дуже веселі; перегукуючись, вони сповняли широкі поля такими веселими голосами, що, слухаючи їх, саме повітря сміялося.
—  Це тільки тінь тих людей, що колись були, — сказав дух, — вони не бачать і не чують нас.
Веселі подорожні наближалися, і Скрудж упізнавав кожного та звав по йменню. Чому він так безмірно тішився, дивлячись на них? Чому його суворі очі заблищали і серце забилося? Чому втішно йому було слухати, як ті селяни, повертаючи на роздоріжжі, бажали одне одному веселого Різдва? Що було веселого в Різдві для Скруджа? Геть думку про «радісне Різдво»! Коли воно принесло йому щось добре?..
— Школа ще не зовсім порожня, — сказав дух. — Там ще до цієї пори сидить самотній хлопчик, покинутий своїми близькими.
Скрудж сказав, що він знає те, і заплакав. (...)
Дух і Скрудж пройшли через   першу  хату,   а   потім  далі.
В останнім кутку будинку двері відчинилися перед ними, І вони побачили довгу порожню, похмуру хату, що здавалася ще порожнішою через довгі ряди соснових лавок зі столиками. Коло блідого вогню сиділа самотня дитина й читала. Скрудж сів на лавку й заплакав, побачивши свою власну бліду тінь, себе самого, забутого, як бувало завжди на Різдво...
Дух доторкнувся до Скруджевої руки й показав йому на ту його давню тінь. Хлопчик сидів, зовсім поринувши в читання. Зненацька за вікном з'явився перед ними зовсім виразно чоловік у чужинському вбранні; за поясом у нього стриміла сокира, і він тримав за узду осла, навантаженого дровами.
— Та це ж Алі-Баба! — скрикнув Скрудж у нестямі. — Це добрий, старий, чесний Алі-Баба! Так, так, я знаю.
Одного разу, на Різдво, як Скрудж ще маленьким був зоставлений сам, так, як і тепер, уявився йому Алі-Баба. Бідне хлоп'я! (...)
Потім, хутко змінивши голос, що зовсім не було в звичаї у Скруджа, він сказав, жаліючи сам себе: «Бідне хлоп'я!» — і знову заплакав. Потім, утерши сльози кінцем рукава та засовуючи руку в кишеню й оглядаючись навкруги, він промовив тихо:
—  Я хотів би... але вже пізно!..
—  Що таке? — спитав дух.
—  Нічого, — відповів Скрудж, — нічого; минулої ночі якийсь хлопчик колядував коло моїх дверей... мені хотілось би дати йому що-небудь...
На духовім обличчі з'явився замислений усміх; він поворухнув рукою й сказав:
—  Подивимося на інше Різдво.
При тій мові давніший маленький Скрудж став більший, хата потемнішала й стала ще бруднішою. Двері покосилися, вікна потріскалися. І ось хлопець знову тут сам, бо всі хлопці пороз'їздилися додому на веселі Святки. (...)
Він тепер не читав, ходив сумний по хаті сюди та туди. Скрудж глянув на духа, смутно покивав головою й боязко глянув на двері. Вони прочинилися, і маленька дівчинка, значно менша за хлопця, вбігла в хату, кинулася до нього, почала його обіймати, цілувати, мовлячи:
—  Любий, любий братику мій! Я приїхала по тебе, любий! — та й почала плескати щупленькими рученятами й сердечно сміятися. — Я приїхала по тебе, щоб одвезти тебе додому, додому, додому!
— Додому, моя маленька Фанні? — спитав здивований хлопчик.
—  Еге ж! — відповіла дівчинка, сяючи від утіхи. — Додому, зовсім і назавжди! Тато став такий добрий, що в нас удома тепер просто рай! Він так ласкаво зі мною розмовляв одного вечора, як я ішла спати, що я не побоялася в нього запитати ще раз, чи можна тобі повернутися додому. Він відповів, що можна, і послав мене з повозом по тебе. Ти будеш дорослим чоловіком, — провадила дівчинка, широко розкриваючи очі, — і вже ніколи не повернешся сюди, ми святкуватимемо усі свята вкупі й будемо веселитися більше за всіх у світі!
— А ти стала зовсім великою, моя зозулько! — гукнув хлопець. Вона заплескала  в долоні,  сміялася  й   хотіла дістати  до  його
голови, але була дуже маленькою для того, вона сміялася і ставала навшпиньки, щоб обняти його, потім з дитячим поспіхом почала тягти його до дверей, він же був зовсім не від того, щоб іти за нею.
(...)
Тим часом скриньку молодого Скруджа прив'язали до повозу; діти швиденько попрощалися з тією школою, сіли в повіз і хутко поїхали садком, збиваючи колесами іній та сніг з кущів над доріжкою.
— Дівчинка була завжди таким тендітним створінням і могла зів'янути від найменшого подиху вітру, — зауважив дух, — але серце в неї було добре.
—  О! — скрикнув Скрудж. — Твоя правда! Я не буду казати, що ні — Боже мене борони.
—  Вона потім померла, вже бувши заміжньою, І в неї, здається, залишилися діти? — спитав дух.
—  Одна дитина, — відповів Скрудж.
—  Твій племінник?
Скруджеві стало ніяково: він відповів коротко:
—  Еге...
Скрудж і дух залишили школу й тієї ж миті опинилися на людних вулицях у великому місті. Люди сновигали то сюди, то туди, а вози й карети мелькали та скупчувалися, перебиваючи одне одному дорогу. Дивлячись на вбрані крамниці, можна було виразно бачити, що й тут святкують Різдво; тільки тепер вже був вечір і на вулицях було засвічене світло. (...)
Дух переніс Скруджа до крамниці, у якій той замолоду служив учнем. Як же весело святкували тут колись Різдво! Господар крамниці влаштовував для рідних і знайомих справжні домашні бали. Раптом Скрудж пригадав, що ніколи не обдаровував на свята свого писаря Боба Кретчита.
Потім Скрудж побачив себе нареченим, який на Різдвяний вечір прийшов до коханої. Гірко засмучена тим, що пристрасть до грошей витіснила з його серця почуття любові, дівчина відмовилася взяти шлюб. Дух показав Скруджеві, як склалася подальша доля його обраниці: вона вийшла заміж і стала вірною дружиною та дбайливою матір'ю. Тоді герой збагнув, що через жагу наживи втратив можливість прожити щасливе сімейне життя. Ця думка була такою нестерпною, що він зажадав негайно вирватися з минулого й навіть спробував загасити випромінюване духом світло... Зрештою, Скрудж опинився у своєму ліжку й забувся важким сном.  
Строфа I. Марлеєва тінь